Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Був яскравий сонячний день. Біля перону ні деревця, ні будинку. Друзі стояли купкою, чекаючи поїзда, яким мала від'їхати Люцина. Коли поїзд підкотився, коли брудний розігрітий локомотив обдав обличчя вугільним смородом, а перекупки влізли, нарешті, в маленькі приміські вагони, Андрійко знайшов хвилину, щоб потайки від інших обмінятися з дівчиною кількома словами і поглядами.

— Ви не забудете? — спитав він.

— Ні, мій любий, — Люцина простягнула руку і погладила його по голові.

— Я напишу… — почав він. Потім подумав, що «любий» дослівно означає «той, кого любиш», і що тон Люцини давав йому право саме так розуміти. Голос у неї був приглушений, і очі при цьому помітно посміхалися.

Тому Андрійко простягнув до неї руки і тихо сказав:

— Ви будете чекати?

Вона посміхнулася й кивнула головою.

— Але довго, довго, п'ять років? — наполягав він.

Вона тепер нічого не відповіла, тільки встигла ще раз погладити його по голові. Люцині довелось одвернутися: Андрійкові товариші, нарешті, занесли її багаж у купе.

Андрійко не чув, як вона дякувала їм і на прощання сказала:

— Ну, тримайтеся, мої любі!

В її погляді було стільки сердечності і ніякого глузування. Андрійко не бачив цього, і тому в хвилини смутку і принижень він ще довго шукав собі втіху, мріючи про її очі, коли вона назвала його «любим». Поїзд нарешті потонув у голубій імлі.

На пошті Куцика чекала телеграма від матері. На жаль, не дуже втішна. Мати обіцяла надіслати гроші тільки через кілька днів, після першого. В інших було ще гірше — Ваверки ще відпочивали, Рудавські тільки-но поїхали.

Хлопці трохи перекусили в брудній чайній. Сварилися, як завжди. Оптимісти хотіли позичити гроші у Бальбінського. Песимісти мали рацію: він уже поїхав до Варшави.

Тільки ввечері товариші повернулися на «Аталанту». Відчинили кабіну. Суламіф, яка стерегла її, скочила до хлопців. За мить усіх охопив піднесений настрій.

На підлозі кабіни лежав трохи обшарпаний, старий, промаслений шкіряний гаманець Войтека. Хлопці одразу кинулися до нього і знайшли всередині чималу пачку червоних папірців.

Не було сумніву: знайшлося те, що в них пропало в Момайнах.

Тепер не важко було відновити хід подій, що сталися кілька тижнів тому. П'яний Войтек повертається на яхту. Шукаючи носову хусточку, знаходить у кишені вимазаний маслом гаманець. Войтек з огидою кидає його на столик, виходить на палубу і засинає. Небезпечна Суламіф, яку ще не викрили, тремтячи від страху, що пожерла всі запаси їжі, вилазить зі свого сховища, приваблена запахом масла. Гаманець мандрує десь під Андрійкову койку, туди, де переховується собака. Довгий час він лежить у кутку, бо хлопці дуже швидко примирилися з думкою, що гаманець украли. Але Суламіф не може прожувати шкіри гаманця.

— І ось кінець міфа про зачаровану яхту, — говорить Здісь. — Ну що, Андрійку? Тобі не сумно від цього?

Андрійко посміхається;

— Ні, брат! Я приховав од вас одну невелику таємницю, яка поки що задовольняє моє прагнення до загадкових явищ!

І як не намагаються товариші витягнути з нього цю таємницю, Андрійко стійко тримається, побоюючись, щоб його не висміяли.

Отже, з матеріальними клопотами було покінчено. Але хлопців охопив якийсь осінній настрій, сум з приводу того, що все залишилося позаду, все завмерло, спустіло.

Адже літо було в розпалі, на диво погоже, сонячне. Вони мандрували по озерах. Соснові ліси доходили до самої води, пашіли вистояним і міцним запахом смоли; вранці над водою пахло свіжою зеленню лук, такою чистою, що спогади про парфюмерію викликали нудоту. Коли не було вітру, хлопці зупинялися десь біля берега.

Здісь в очереті ловив звичайних красноперок, а Куцик і Войтек неподалік вчили Андрійка плавати. Суламіф швендяла по околиці, полюючи на туристські запаси.

Вечорами озера забарвлювались у фіолетовий колір. На мілинах, на підводних луках вода була густо поцяткована стрибками верховодок і, якщо не дивитися на небо, можна було подумати, що то йде дощ. Коли ставало темно, щось важке плескалось у воді біля очерету, і в Здіся стискалося серце: ось ходить велика риба, яку він ще не вміє спіймати. А в навислому над водою лісі невпинно покрикувала дрімлюга, і через деякий час її монотонний крик починав здаватися зловісним. Але не дуже. Якраз настільки, щоб присутність товариша не зв'язувала, а навпаки — підбадьорювала.

Але найкрасивішими були світанки, яких городянин не бачить у місті і за звичкою просипає в лісі.

А тимчасом — яке багатство фарб, запахів, форм! І насамперед багатство відчуттів!

Андрійко полюбив ту пору дня, коли сонце щойно зійшло і його тепло ніжно пестить обличчя. Тоді зникають великі клуби імли і залишається її стільки, що озеро нагадує дзеркало, яке від теплого подиху втрачає свою прозорість. Саме тоді фарби прибережної зелені здаються найсоковитішими. Саме тоді гіркувато і різко пахне зелень вільшини. Саме тоді на низьких, ще затуманених луках дзвінко курликають журавлі.

Ця пора здається Андрійкові такою чистою, такою піднесеною, що кожного дня він проводить її на палубі «Аталанти», нічого не роблячи, тільки милуючись чудовим видом.

Якось під Момайнами, саме в цю пору, Андрійко побачив дивне явище. Все було так, як сказано вище: сонце, запах вільшини, спокійне озеро. І в цій тиші неспокійними були тільки верховодки, дрібні, сріблясто-зелені рибки, що гуляли на самій поверхні води.

Здавалося, що їх охопив якийсь спортивний запал, і рибки влаштували змагання! Почали вискакувати з води, спритно вигинаючись, наче сталеві леза. Але ці стрибки в висоту здалися одній з них недостатнім. Верховодка розігналась і продемонструвала чудовий стрибок — вона дев'ять разів легенько і пружинисто підскочила на воді.

Дев'ять кіл побігло по матовій поверхні озера. Андрійко не встиг надивуватися з її витівки, як почалося ще щось дивніше.

У воді плавала звичайна соломинка. І