Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Да мне-то что… — відмахнувся перший. — Вон, Женька с ними водился, в любимчиках был… Правда, Шрам? — звернувся він до машиніста, що примостився на мішок із тирсою і мовчки доїдав свою пайку — рідкий суп із прозорими, вже застиглими жиринками та крумку темного житнього хліба.

Той підвів погляд, повернувся до вікна і денне світло, падаючи крізь брудне скло, освітило його сховане у тінь обличчя. Він був ще не старим і навіть у потворній куфайці — досить статним та струнким. Мабуть, колись і досить привабливим, якщо сьогодні не споглядати ліву частину його лиця, спотворену жахливим хрещатим червоно-бузковим шрамом, розтягнутим від скроні до підборіддя.

Той шрам дивом оминав око, деформуючи шкіру навколо нього і повз по щоці, а далі — по шиї, ховаючи свій шорсткий бузковий язик аж під комір.

— Чо надо? — вигукнув він суворо з неприхованою злістю. — Жрите свою баланду на воле, пока не заперли вас на Лубянку…

— А с чего нас на Лубянку? — відповів отой, перший. — Мы с контрой дела не имели. Это ты, Шрам, возил агрегаты порченые… И каждый из нас это подтвердить может. Якшался с ними — и днем, и ночью возил!

— А чего ты, дубина, возить будешь? — гаркнув названий Шрамом. — Работа у меня такая, машинист я. Что мне сказали — то я и вожу.

— Оставь его, Порфирий! Инженер он, что ли, в агрегатах этих разбираться? — встав на захист Шрама ще один робітник. Підвівся і собі глянув у вікно. — Слушай, а ведь тот фраер и правда сюда, к нам идет… — проказав він. — Точно сюда… Сидоровича надо кликнуть, что ли.

— Да нет его, Сидоровича. С Зинкой уехал куда-то…

А поміж тим двері до вагона відчинилися і чоловік у капелюсі ступив усередину. Його впевнена постава, увесь зовнішній вигляд не залишали сумніву, звідкіля цей чоловік і навіщо блукає у такий дощ болоттям депо.

Мовчки роззирнувся, вдивляючись у застиглі, похмурі обличчя робітників.

У вагоні запала мертва тиша. П’ять пар очей втупилися у нього.

Ні пари з уст.

— Здравствуйте, товарищи, — проказав незнайомець без передмов сухим, казенним голосом. Поліз рукою за відлогу плаща, дістав якийсь документ. Роздивився навколо.

— Я из ОГПУ. Мне нужен…

Якось одразу його погляд упав на машиніста, що сидів на мішку з тирсою в кутку вагона. Понівечене шрамами обличчя повернулося до нього. Очі Шрама зблиснули, наче від прихованої люті.

— Вы, товарищ. Как к вам обращаться?

— А что же вы, товарищ, пришли из самого ОГПУ и не выучили, как ко мне обращаться… — відказав той, відставляючи миску із недоїденим супом.

— Шрамом его, товарищ, кличут, — мовив Порфирій. — А в миру…

— А чего ОГПУ от меня надо? — перебив Шрам Порфирія.

— Выходите, побеседуем, — монотонно проказав незнайомець. — Я, как видите, пока что без мандата на ваш арест, товарищ…

Шрам, попри свою ладну статуру, якось незграбно і неохоче підвівся.

— Так чего, в дождь такой… Тут и говорите… У меня от ребят секретов нету…

— Выходите, товарищ, — хитнув головою незнайомець у бік дверей.

— Выходи, Шрам, выходи…. Нечего нам контру слушать! — вигукнув Порфиры. — Или ты решил всех нас за собой потащить? Мы, товарищ, накакого касательства к Шраму не имеем. Мы здесь, на депо работаем! — запопадливо додав він. — И англичан этих постольку-поскольку видели. Это он их в паровозе катал…

— Выходите, товарищ, — повторив незнайомець і перший ступив у дощову завісу. Шрам, похмуро зітхнувши, натягнув старого картуза і послідував за ним.

Двері глухо гупнули, наче віко домовини зачинилося.

— Ты это чего, Порфирий! Зачем на человека напраслину наводишь? — вигукнув один із робітників. — Христа на тебя нет!

— А чо, с ним захотел? — хрипко відповів той. — Такая же контра, как и Шрам? Или ты думаешь, англичане с ним просто так возились?

— Так, собака, был бы ты машинистом единственного паровоза — и с тобой бы возились! Зачем ты этому из ОГПУ напраслину на Шрама навел?

— Молчи, Гоша, молчи… Подальше от греха, — поплескав брудною долонею по руці Гошу інший робітник. — Ты помалкивай, Гоша, сиди и помалкивай. Из ОГПУ просто так к нашому брату не ходют. А Шрам… Ты же видишь, странный он всегда был. И морда вся искоряжена… Какая баба на него теперь посмотрит? Ему все равно, что здесь, что там…

— Так и все равно! — відмахнувся Гоша. — Чего тогда сам «ТАМ» не сидишь, а тут, на воле, в вагоне греешься? У тебя с бабами тоже, чай, не шибко получается…

— Экий ты сучонок, Гошка! Сказано тебе — помалкивай! — гримнув чолов’яга.

Гоша важко зітхнув, та більше перечити не став.

Виглянув у вікно. У сірій завісі дощу Шрам із незнайомцем прямували до причахлого паротяга.

— Должно быть, следственный эксперемент какой проводят… — із надією у голосі знову озвався Гоша. — И Шрам сейчас вернется…

— А если и не вернется, — сказано тебе, помалкивай! — гаркнув до нього Порфирій. — Наше дело маленькое. А Шраму, видать, уже одна дорога!

Тим часом темні силуети Шрама і незнайомця наблизилися до паротяга. Шрам вправно скочив на підніжку, незнайомець за ним. Хвилина — і обидва вони розчинилися у темних нутрощах кабіни…

Якусь мить було чути, як дощ лупить по даху вагона, у якому знайшли прихисток робітники депо. Та раптом до глухих ляпасів дощу додався ще один звук.

Порфирій припав до вікна, вдивляючись, як за сірими плямами брудного скла чмихає і повільно рушає з місця паровоз.

— Точно… Следственный эксперимент! — замислено проказав Порфирій.

В очах у Гоші стояли сльози.

А паровоз тим часом впевнено рушив єдиною прокладеною вузькоколійкою у єдино можливому на-прямку — в бік відгалуження, що вело до перегону станцій.

Тільки-но брудний чорний зад паровоза зник у тонелі й у кабіні запанувала густа сутінь, Шрам повернувся до казенного незнайомця з ОДПУ, скинув картуза. Його губи скривила посмішка, що через шрам видавалася ще більш потворною.

— Ну… Здрастуй, Марку! Здрастуй, брате! Давно ж ми з тобою не бачилися!

Шведові стиснуло горло. Він кинувся до Шрама і міцно обійняв його.

— Господи… Євгене… Я думав, тебе вже на цьому світі немає… Після Одеси від тебе жодних чуток. Ми усі вирішили, що тебе розстріляли або замордували…

Марко втер вологі очі і знову обійняв Євгена Остапенка.

— Ні, — похитав головою той. — Розстріляти не встигли, але помордували досхочу. Бачиш, який я тепер? Наче Вій! Підніми мені повіки! — реготнув Остапенко.

— Та ну тебе, брате! — Марко подивився на Євгенове обличчя. — Куди там Вієві до тебе! Але ж і дісталося