Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Оце я розумію! — проказав Швед, перебравши кілька фальшивих посвідок та мандатів на проїзд і ховаючи деякі з них до нагрудної кишені плаща.

— І що з усім цим добром думаєш робити? — поцікавився Остапенко.

— Згідно з інструкцією мав би знищити… — відповів Марко. — Але тут хіба підірвати усе, бо інакше не допоможе. А тепер ось міркую, Євгене, що нищити усе це не варто. Хто його, цей бункер Річардса, тут знайде, коли ми заледве намацали!

— У якому сенсі, брате?

— Сховок Річардса стане відповіддю на інше питання… Де заховати оте вивезене з України добро, яке після Харбіна опинилося тут, у Москві, — відповів Швед. — Я його просто під носом у Сталіна надибав!

— Файно! А що за добро?

— Цінності. Книги старовинні. Кістки з усипальниць князівських. Золото… Спадщина наших князів та гетьманів! — проказав Марко.

— Чортяка ти, Шведе! — гмикнув той. — Думаєш, настане таки час, коли усе це Україні знадобиться?

— Думаю, настане… Тільки от коли — не знаю. То хай краще усе це в потаємному сховку полежить! Може, коли і на нашій землі запанує воля і скарби їй та історія знадобляться! Тоді й придумаємо, як оце вивезти з Московії.

— Твої слова та Богові у вуха, — Остапенко провів рукою по спотвореній шрамом щоці. — Тільки я такого набачився, що й не знаю… чи буде ще та Україна коли Україною… У Кам’янці, Стамбулі та Варшаві — то насправді квіточки були… Наша юнацька романтика. А тепер звір червоний лютує на повну силу.

— Знаю, брате. Знаю! І мені боляче від того, — скрушно промовив Марко. — Але червоний звір і у вісімнадцятому лютував… Тепер у силу увійшов і здається непереможним. Але бачив би ти, як наші у Європі за ту Україну б’ються… Тож і ми з тобою мусимо вірити і робити свою справу далі!

— То ти робиш справу, Марку, — безрадісно промовив Остапенко. — А я свою уже відробив… Для розвідної роботи я не годжуся, та й із такою пикою далеко не втечеш…

— Нам із тобою побалакати багато про що треба буде, Євгене. Але не зараз і не тут… Не в Москві… Буде іще у нас час, — Марко вкинув папки та карти знову до шухляди. — Усе для цього, брате, зроблю. А поки… вибираймося звідси.

Щойно вийшли, він знову притулив плесканці до таблички. Таємні двері повільно поповзли і стали непорушною стіною. Тільки в останню мить Швед з Остапенком встигли помітити, як там, у сховку, знову щось клацнуло і світло вимкнулося…

* * *

— Не дрейфіть, Флемінгу! Ваша матуся може пишатися вами, друже мій! Тепер ви станете героєм Великої Британії…

— Ага… Хіба посмертно, — відповів Ян, глипаючи на себе у дзеркало і поправляючи солдатську пілотку на голові. Хвацько зсунутий на бік військовий головний убір Янові попри все пасував. — Тільки ви, Алексе, напередодні нашого спокійного і безпечного відльоту до Лондона як двох законослухняних британських журналістів могли вигадати отаку чортівню! Усе повторюється точнісінько як у Харбіні!

— Так, схожість є… — зітхнув Марко.

— І чому я ще до цього не звик? І вічно, як баран, іду за вами слідом!

— Бо ви, Флемінгу, не баран, — гмикнув Швед.

— Ось тому я і передбачаю власну героїчну смерть у застінках ОДПУ від страшних тортур, а не щасливе повернення до старої доброї Англії із наступним врученням мені ордену з рук самого монарха, — скоромовкою відказав той.

— Нам — туди. Наступний поворот.

Кермо у руках Флемінга вправно крутнулося. Автівка завернула у нічний провулок і помчала у бік Краснопрудської до «Северного» депо.

— Пипоть би вам на язика з тими тортурами в ОДПУ! — проказав Швед. — У вас тільки про це і мова. Посмертно буде — це якщо моя авантюра…

— Наша. Наша авантюра, — поправив Флемінг.

— Добре, це якщо наша авантюра піде коту під хвіст, — виправився Марко. — А вона коту під хвіст не піде, бо у нас все вдасться. Уже вдається.

— Сподіваюся на те, — гмикнув у свою чергу Ян.

— Побачите! Ви ще свій роман про того Джейкоба… чи як там його… Джеймса Бонда напишете, викладете у ньому усі наші пригоди і розбагатієте на тому! — тихо проказав Швед.

— То ви, Алексе, у нас геній! — пхекнув Флемінг. — Викрасти вдруге вантажівку не складно, особливо якщо вона припаркована просто перед твоїм носом. А от змусити червоноармійців винести та повантажити ящики з музейними цінностями на крадену вантажівку, наче так і треба…

— Так… сторож мене в обличчя не бачив минулого разу, та й на охороні стоять не Рогалеві орли-«прослушники»… тож усе поки що іде гладко, — погодився Швед. — Ви, Яне, головне, не бовкніть щось англійською… бо отоді нам справді буде кінець і ваше похмуре пророцтво справдиться.

Флемінг кивнув.

— Мовчатиму. Вдаватиму німого солдата. А звідки у вас, мій друже, оті наші посвідки, мандати? Де ви їх дістали? Як я міг пропустити найцікавіше?

— У Клайда Річардса тільки чорта лисого у тому сховку не було.

— А форма, оці чоботи?

— Дала одна хороша дівчина покористуватися…

— Покоївка? Ота, що провела нас із «Націоналю» чорним ходом у двір?

— Саме вона. Завдяки їй ніхто не помітив, як два переодягнуті британські журналісти виходять вночі з готелю, чи не так? А форма — її чоловіка… Він у неї співробітник ОДПУ.

— Покійний? — запитав Флемінг.

— Ні, ще живий, — відповів Марко. — Тож вважайте, Яне, форму повернути треба буде. Він не знає, що ми її позичили… Не забрудніть її.

— Ні к бісу у совєтів офіцерська форма, — Флемінг ковзнув поглядом по Маркові. — Дешева якась…

— І не кажіть. Мені вона і без того аж вогнем пече. Але мусимо потерпіти. І я, і ви…

На під’їзді до депо вантажівку зупинили на контрольно-пропускному пункті.

Побачивши офіцера, солдат козирнув. Покликав старшого.

— Что там у вас, товарищ лейтенант? — поцікавився той, кинувши поглядом на застелені старим теном ящики на кузові вантажівки.

— В грузовике электромеханическое оборудование. Для метрополитена. Завтра прямо на рассвете монтировать начнут, — відповів Швед, простягаючи документи. — Пропускайте быстрее, хлопцы. Люди под землей на разгрузке ждут. Совсем ночь уже!

Той зам’явся, але сперечатися не став.

— Все в порядке! — мовив, глипнувши на посвідки і дозвіл на проїзд. — Извините, что остановили. Порядок такой! С этими британскими инженерами... Теперь все стало строже. Даже к своим. Счастливо!

Напружений, як струна, Флемінг спокійно видихнув, лише коли від’їхав