Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Так… — зітхнув Євген. — Немає уже того Остапенка, що був. Немає… Не буду розпитувати, як і де ти зараз, бо здогадуюсь… якщо слідувати за логікою подій ще зі Стамбула… Але ж тут ти як? Чому у Москві?

— Суд над інженерами «Метрополітен Віккерс», — відповів Швед.

— А-а-а… — хитнув головою Остапенко. — Боже… як ми давно не бачилися, Шведе! Уже й не знаю, про що варто тебе запитувати, а про що ні.

— А ти як?

— А я… — тихо проказав Євген. — Якби не один британець, то віддав би Богу душу ще в Одесі… Може, ти чув, Клайд Річардс із «Метрополітен Віккерс». Він мене тоді врятував. Потай вивіз із собою до Пітера. Далі загубилися ми з ним, а вже тут, у Москві, зустрілися знову. Я намагався вийти на зв’язок із кимось із наших… Марно. Знайти нікого не вдалося. Жити за щось треба було… Річардс запропонував мені роботу машиніста, бо ж якраз каша з отим метрополітеном почалася. Я й погодився, бо іншої ради не мав… Але чув… Річардса заарештували…

Марко на мить замислився, дивлячись на спотворене обличчя Євгена.

— Марку… я усе ще той самий, — тихо проказав Остапенко. — Той самий, що і був. Ти можеш мені довіряти.

— Ні, Річардса не арештували, — мовив Швед. — Не встигли. А тобі, брате, я завжди довіряв. Якби не ти… Може, мене і на світі цьому давно не було 6.

Євген поплескав Шведа по плечу.

— Отаке життя це з нами виробляє… А як же Ліза, якщо ти тут?

— У Лондоні. У нас дитина з нею… донька.

— Файно, — усміхнувся Євген, скрививши понівечене обличчя у посмішці. — То ти… Все, як і хотів?

— Так, — відповів Швед. — Як хотів… Тільки не так воно хотілося.

— Ну… це зрозуміло, — Остапенко знову усміхнувся. — Воно завжди не так, як жадаєш… Але ж прагни вершину — матимеш середину… чи не так?

— Так, брате, — Марко провів рукою по застиглому на щоці шрамові Остапенка. — Тільки хіба ти не прагнув вершини?

— Усе це дурниці, — відповів Остапенко. — Шкода тільки, що з такою мордякою я тепер Змієнку ні до чого… Може, він знайде мені яку штабну роботу, га? — розсміявся гірко.

— Та батько Полоз від радості… як дізнається, що ти живий… — мовив Марко. — Усе йому перекажу.

— То усе ж таки… Ти тут, у Москві, Шведе. Ти ж прийшов…. Ти ж мене шукав?

Марко похитав головою.

— Тебе. Тобто машиніста, з яким співпрацював Річардс. Але я, брате, не знав, що то ти.

— Гм… Ну то не тягни, часу не так багато… — відповів Остапенко, зупиняючи паровоз. — Розповідай, Марку, у чому справа?

Швед хитнувся, притримуючись рукою за якусь залізяку, знову глипнув на Євгена. На його спотворене обличчя.

— А справа отака, брате… — почав розповідати він.

* * *

— «Три»… і «тринадцять»… Ось «три». А ось позначка «тринадцять». І що далі? — сам до себе мугикнув Євген. — Щось, Марку шарада ця складнувата… Де шукати ту потаємну замкову щілину?

— То не щілина, то магнітний замок, до якого треба притулити ось це… І двері відчиняться… Ті двері мають бути десь тут, приховані, посередині… Шукай такі подвійні пласкі круглі знаки на стіні… завбільшки з п’ятак…

У тунелі було темно, єдине світло від паровоза розсіювалося слабким маревом і губилося у, здавалося, безкінечному просторі…

— Рухатися треба. Не дай Бог, Марку, хто надійде… — Остапенко взявся обмацувати пальцями стіну з одного боку, Швед — з іншого.

Нічого навіть подібного не траплялося.

— Та чорти б його, того Річардса, вхопили! Куди ж він той замок подів? — лайнувся Остапенко звично.

І Маркові стало раптом легко на душі, добре…

Наче і не було цих років, наче і вони із Євгеном, як раніше, разом, у Стамбулі… як за старих часів…

— Ну? Що у тебе?

— Ніц! — похитав головою Швед. — Нічого… просто стіна.

— Може, ми недобачаємо? Може, воно якось інакше має виглядати, той замок?

— Ну… Анну Кутузову я сюди не приведу… А де той чортів замок, знає напевно тільки Річардс, — прошепотів Марко. — Але десь він, собака гаспидський, має бути тут! Мусить знайтися…

— А це що? — вказав Остапенко на стіну вгорі.

— Якась табличка, чи щось таке… Що там на ній? Ні чорта не видно! — хекнув Швед.

— Придивись, братчику, бо я тепер через оту шкіру над оком недобачаю, хоч прищіпкою прищепляй…

Марко напружив зір.

— Наче москальською табличка: «Не влезай, убйот!»

Остапенко розсміявся.

— Ну, якщо убйот, — то десь воно там, значить, і заховане.

Марко порухав табличкою. Вона намертво була прибита до стіни.

— Що ж ти, Євгене, возив Річардса і не бачив, де і що він робив? — запитав Швед.

— Я вантаж завжди аж до перегону доставляв. Там Річардс виходив, а що він далі робив, я ніколи не цікавився. Бо воно мені тут за ним шпигувати і потреби не було… Та й не подумав би я, що Річардс зумів у всіх на виду облаштувати собі таємну комірчину…

Марко тим часом знову обмацав табличку.

— Ану, Євгене, ану… Ось воно! Знайшов! Літера «Й». Оце і є той клятий замок! Ото два кружала під моїми пальцями. Ану, спробуємо!

Марко дістав із кишені схожі на подвійну печатку плесканці. Узяв їх і притулив так, щоб один влігся на шапочку літери «Й», а інший — на її перетинку.

Щось тихо заскрипіло і раптом те, що вони вважали стіною, повільно відійшло убік, наче потаємний лаз відкрився.

— Ось тобі сховок нашого Аладдіна Річардса! — тихо прошепотів Остапенко. — Ну, Марку… як він таке вигадав?

— Не знаю… — Швед стенув плечима. — Річардс інженер, у Британії має багато винаходів з електромеханіки… Може, це щось ізвідти?

— Направду… замок майбутнього! — відповів Остапенко, обдивляючись механізм, який відчинив потаємні двері Річардсового сховку. — Ну… рухаймось!

Тільки-но вони увійшли туди — щось клацнуло і кімнату залило м’яке штучне світло. Сховок Річардса був невеликою, але місткою кімнатою. У такій за потреби можна було пересидіти навіть злі часи.

Певне, британський інженер вважав на це, бо чого тільки у тій кімнаті не було — і одяг змінний, і взуття, і білизна, і накладні вуса та окуляри, кілька капелюхів та перук… Навіть ціпок та жіночі вбрання…

Під стіною — вузьке металеве ліжко, тумбочка, яка, очевидно, слугувала Клайду одночасно і робочим столом.

На тумбочці — заправлена гасова лампа. На полицях акуратно складені сухпайки, протигаз, кілька художніх книг та недбало кинута жіноча комбінація.

— От розумний-розумний, а такий дурень! — зітхнув Остапенко.

Марко тим часом нишпорив далі. У тумбочці лежали папки з паперами, креслення, розкладні карти… Окремо — фотографічний апарат