Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна
— Хто нас до того сховку повезе? — поцікавився він. — Автівка у тунель не проїде…
— Не хвилюйтеся, Яне… Усе буде добре.
Той стенув плечима і невдоволено промовив:
— Вічно я, Алексе, усе дізнаюся від вас останньої миті…
Недалеко на колії уже чмихав смердючим димом паровоз. Євген Остапенко вистрибнув із вагона і попрямував до вантажівки.
Озирнувся — навколо стояла темінь, хоч в око встрель.
— Сюди не заїжджайте, а то ще у болоті застрягнете, — наказав суворо. — Перенесемо усе на платформу…
Один за другим великі дерев’яні ящики перекочували з кузова до паровоза. Марко з Флемінгом вкрили усе зверху теном.
— Ну, застрибуйте, швидко! — скомандував Євген.
Чмихаючи, паровоз рушив вузькоколійкою до тунелю.
— Що за хлоп із тобою? — поцікавився Остапенко. — Німий, чи що?
— Ні… — гмикнув Марко, скоса поглядаючи на Флемінга. — Англієць. Мій колега.
— М-м-м… — проказав Євген і понуро втупився поглядом у скло перед собою.
— Друже… — Швед підібрався ближче до Остапенка. — Євгене… Потерпи трохи. Я тебе витягну звідси. Хоч до Польщі. Там Змієнко… наші… Будеш і справді при штабі. Я витягну тебе звідси. Обіцяю, Євгене! Обличчя твоє підлікуємо… Я чув, є лікарі, які тому дають раду…
— А скарби твої, Шведе, хто охороняти буде? — сумно усміхнувся Остапенко. — Не втішай мене, я не дитина. І, можливо, недаремно я тут опинився саме у цей час, коли тобі потрібен. Та ще й у такому вигляді… Хто зараз на мене увагу зверне? Колишнього Остапенка більше не існує. Тому, Марку, я залишуся тут, у Москві, і буду далі працювати машиністом у цьому засраному депо. Контакт із нашими мені потрібен. Ось що треба… А ховатися в кабінеті за плечима батька Полоза я не можу… Доки живий. А ти… ти не гризися мною, брате. Не гризися!
— Я тебе звідсіля витягну, Євгене. Обіцяю!
* * *
Вкладатись у ліжко було уже ніколи, хоч Марко і відчував небувалу втому у кожному м’язі. До відльоту із совдепії з Флемінгом підготувалися ще учора. Зайвого позбулися… Усе наче гладенько.
Швед всівся у крісло навпроти вікна, за яким поступово прокидалася Тверська. За годину світатиме… Далі — до аеропорту.
Може, й добре було 6 хоч трохи передрімати, та думки не давали спокою — прокручував у голові туди-сюди, як усе відбулося…
Три дні підряд Дануся з дому потроху зносила до «Націоналю» речі — військовий офіцерський однострій та взуття Ригаля — для Марка та солдатські — для Флемінга.
Ховала у комірчині для білизни, за рушниками і простирадлами.
Марко тим часом ретельно готував фальшиві посвідки та дозвіл на проїзд — у пригоді стали бланки зі сховку Річардса.
Щойно смеркло і у коридорах готелю запанувала тиша, Швед із Флемінгом переодягнулися у військові строї в комірчині для білизни.
Форма виявилася великуватою й закороткою, та іншої ради не було. Залишалося сподіватися, що у сутінках то мало хто помітить.
Потім Дануся потайки вивела їх чорним ходом із «Націоналю».
Далі уже було легше.
Крита вантажівка, що обслуговувала потреби готелю, щовечора стояла припаркованою у дворі.
Швед завів її і разом з Яном вони рушили до Большого Івановського провулку. Там, пред’явивши документи, наказав сторожу відчинити підвал та вимкнути сигналізацію, мовляв, усе терміново треба перевезти до іншого, більш надійного приміщення.
Солдатики з охорони перенесли ящики до вантажівки, вкрили їх теном і далі вони рушили до «Северного» депо…
Найбільше, що пекло — це Остапенко. Покидати його, вірного старого друга, у Москві було нестерпно боляче.
Перед очима стояло понівечене обличчя Євгена — тоді, в Одесі, більшовики, викривши його місію, катували Остапенка, піддаючи нелюдським тортурам. Припалювали тіло розжареним вугіллям — болючі червоні шрами залишилися всюди.
Якби Клайд Річадс не допоміг йому… не врятував…
З одного боку, спотворене обличчя зробило Остапенка невпізнаваним і зберігало йому життя у Росії. З іншого… і це Євген розумів — він став ЗАНАДТО впізнаваним. Занадто помітним для розвідної справи.
Чи вони попрощалися назавжди — Марко не знав. Можливо, й назавжди…
Одне знав точно — по поверненні до Лондона він зв’яжеться з Всеволодом Змієнком у Варшаві. Сповістить, що Євген живий і що йому потрібен надійний зв’язок.
Таким було бажання самого Остапенка.
Перевантаживши ящики зі скарбами до потаємного сховку Клайда Річардса, Марко замкнув двері.
— Не турбуйся, Шведе, — проказав Євген. — Навіть якщо вони з мене шкіру живцем здиратимуть, я ніколи нікому не видам цей сховок.
— Так, брате. Ще настане той час, коли ми знову повернемо усе це добро в Україну! — відповів Марко.
Дорога назад до «Націоналю» була спокійною. У сторожа та охорони депо їхні документи не викликали жодних підозр. Вантажівку поставили на місце… Навряд чи хто цікавився її відсутністю уночі. Про ті ящики ще якийсь час ніхто не згадуватиме. А коли помітять, що награбовані «Палєстінскім обществом» скарби зникли, вони з Флемінгом вже спокійно вилетять із Москви… Будуть уже далеко. Однак по-справжньому полегшено видихнути можна буде тільки після вильоту зі Смоленська — крайнього пункту на території СРСР.
Було ще дещо, про що зараз Марко аж ніяк не хотів думати. Але воно само лізло у голову.
Дануся…
Коли Флемінг, скинувши свій солдатський однострій, переодягнувся, Дануся легенько постукала в двері — то був сигнал, що у коридорі все спокійно, можна виходити. Ян пішов.
Вона ж прослизнула до комірчинки.
Марко, уже одягнутий, якраз складав китель та чоботи.
— Облиште, я усе приберу, — махнула рукою.
— Вранці ми з товаришем відлітаємо… — мовив Швед тихо.
— Так скоро? — прошепотіла вона безрадісним голосом.
Марко розвів руками.
— Не так і скоро… Майже місяць тут товчемося… До слова… ось, як обіцяв. Лист Клайда Річардса. Анні. Анні Кутузовій. Якщо зможеш — передай. Але будь обережна, благаю, бо це вірна тюрма.
— Ви обіцяли, що попрощаєтеся зі мною, — прошепотіла вона, швидко ховаючи туго складений аркушик паперу за пазуху.
— Ото й прощаюся… Бо на людях, як ти розумієш, прощатися нам не варто.
— Розумію…
Марко узяв її руки в свої, нахилився до неї. Гарні слова, які хотів їй сказати, раптом чомусь зникли, загубилися у голові. Відчував дивне збентеження від того, що її темно-карі очі дивилися просто на нього стривожено та уважно. Очікували. І підсвідомо він розумів, чого саме.
— Данусю… Ти допомогла більше, ніж могла. Ти зробила неймовірне… Я вдячний тобі. Дуже, — мовив, обережно добираючи слова. — Тримайся тут по нашому від’їзді. Налагодимо з тобою надійну комунікацію, тож надалі вже не почуватимешся тут самотньою та покинутою… Зможеш оперативніше взаємодіяти з нашими. Хоча щодо останнього, про що ти розповіла —