Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Хто нас до того сховку повезе? — поцікавився він. — Автівка у тунель не проїде…

— Не хвилюйтеся, Яне… Усе буде добре.

Той стенув плечима і невдоволено промовив:

— Вічно я, Алексе, усе дізнаюся від вас останньої миті…

Недалеко на колії уже чмихав смердючим димом паровоз. Євген Остапенко вистрибнув із вагона і попрямував до вантажівки.

Озирнувся — навколо стояла темінь, хоч в око встрель.

— Сюди не заїжджайте, а то ще у болоті застрягнете, — наказав суворо. — Перенесемо усе на платформу…

Один за другим великі дерев’яні ящики перекочували з кузова до паровоза. Марко з Флемінгом вкрили усе зверху теном.

— Ну, застрибуйте, швидко! — скомандував Євген.

Чмихаючи, паровоз рушив вузькоколійкою до тунелю.

— Що за хлоп із тобою? — поцікавився Остапенко. — Німий, чи що?

— Ні… — гмикнув Марко, скоса поглядаючи на Флемінга. — Англієць. Мій колега.

— М-м-м… — проказав Євген і понуро втупився поглядом у скло перед собою.

— Друже… — Швед підібрався ближче до Остапенка. — Євгене… Потерпи трохи. Я тебе витягну звідси. Хоч до Польщі. Там Змієнко… наші… Будеш і справді при штабі. Я витягну тебе звідси. Обіцяю, Євгене! Обличчя твоє підлікуємо… Я чув, є лікарі, які тому дають раду…

— А скарби твої, Шведе, хто охороняти буде? — сумно усміхнувся Остапенко. — Не втішай мене, я не дитина. І, можливо, недаремно я тут опинився саме у цей час, коли тобі потрібен. Та ще й у такому вигляді… Хто зараз на мене увагу зверне? Колишнього Остапенка більше не існує. Тому, Марку, я залишуся тут, у Москві, і буду далі працювати машиністом у цьому засраному депо. Контакт із нашими мені потрібен. Ось що треба… А ховатися в кабінеті за плечима батька Полоза я не можу… Доки живий. А ти… ти не гризися мною, брате. Не гризися!

— Я тебе звідсіля витягну, Євгене. Обіцяю!

* * *

Вкладатись у ліжко було уже ніколи, хоч Марко і відчував небувалу втому у кожному м’язі. До відльоту із совдепії з Флемінгом підготувалися ще учора. Зайвого позбулися… Усе наче гладенько.

Швед всівся у крісло навпроти вікна, за яким поступово прокидалася Тверська. За годину світатиме… Далі — до аеропорту.

Може, й добре було 6 хоч трохи передрімати, та думки не давали спокою — прокручував у голові туди-сюди, як усе відбулося…

Три дні підряд Дануся з дому потроху зносила до «Націоналю» речі — військовий офіцерський однострій та взуття Ригаля — для Марка та солдатські — для Флемінга.

Ховала у комірчині для білизни, за рушниками і простирадлами.

Марко тим часом ретельно готував фальшиві посвідки та дозвіл на проїзд — у пригоді стали бланки зі сховку Річардса.

Щойно смеркло і у коридорах готелю запанувала тиша, Швед із Флемінгом переодягнулися у військові строї в комірчині для білизни.

Форма виявилася великуватою й закороткою, та іншої ради не було. Залишалося сподіватися, що у сутінках то мало хто помітить.

Потім Дануся потайки вивела їх чорним ходом із «Націоналю».

Далі уже було легше.

Крита вантажівка, що обслуговувала потреби готелю, щовечора стояла припаркованою у дворі.

Швед завів її і разом з Яном вони рушили до Большого Івановського провулку. Там, пред’явивши документи, наказав сторожу відчинити підвал та вимкнути сигналізацію, мовляв, усе терміново треба перевезти до іншого, більш надійного приміщення.

Солдатики з охорони перенесли ящики до вантажівки, вкрили їх теном і далі вони рушили до «Северного» депо…

Найбільше, що пекло — це Остапенко. Покидати його, вірного старого друга, у Москві було нестерпно боляче.

Перед очима стояло понівечене обличчя Євгена — тоді, в Одесі, більшовики, викривши його місію, катували Остапенка, піддаючи нелюдським тортурам. Припалювали тіло розжареним вугіллям — болючі червоні шрами залишилися всюди.

Якби Клайд Річадс не допоміг йому… не врятував…

З одного боку, спотворене обличчя зробило Остапенка невпізнаваним і зберігало йому життя у Росії. З іншого… і це Євген розумів — він став ЗАНАДТО впізнаваним. Занадто помітним для розвідної справи.

Чи вони попрощалися назавжди — Марко не знав. Можливо, й назавжди…

Одне знав точно — по поверненні до Лондона він зв’яжеться з Всеволодом Змієнком у Варшаві. Сповістить, що Євген живий і що йому потрібен надійний зв’язок.

Таким було бажання самого Остапенка.

Перевантаживши ящики зі скарбами до потаємного сховку Клайда Річардса, Марко замкнув двері.

— Не турбуйся, Шведе, — проказав Євген. — Навіть якщо вони з мене шкіру живцем здиратимуть, я ніколи нікому не видам цей сховок.

— Так, брате. Ще настане той час, коли ми знову повернемо усе це добро в Україну! — відповів Марко.

Дорога назад до «Націоналю» була спокійною. У сторожа та охорони депо їхні документи не викликали жодних підозр. Вантажівку поставили на місце… Навряд чи хто цікавився її відсутністю уночі. Про ті ящики ще якийсь час ніхто не згадуватиме. А коли помітять, що награбовані «Палєстінскім обществом» скарби зникли, вони з Флемінгом вже спокійно вилетять із Москви… Будуть уже далеко. Однак по-справжньому полегшено видихнути можна буде тільки після вильоту зі Смоленська — крайнього пункту на території СРСР.

Було ще дещо, про що зараз Марко аж ніяк не хотів думати. Але воно само лізло у голову.

Дануся…

Коли Флемінг, скинувши свій солдатський однострій, переодягнувся, Дануся легенько постукала в двері — то був сигнал, що у коридорі все спокійно, можна виходити. Ян пішов.

Вона ж прослизнула до комірчинки.

Марко, уже одягнутий, якраз складав китель та чоботи.

— Облиште, я усе приберу, — махнула рукою.

— Вранці ми з товаришем відлітаємо… — мовив Швед тихо.

— Так скоро? — прошепотіла вона безрадісним голосом.

Марко розвів руками.

— Не так і скоро… Майже місяць тут товчемося… До слова… ось, як обіцяв. Лист Клайда Річардса. Анні. Анні Кутузовій. Якщо зможеш — передай. Але будь обережна, благаю, бо це вірна тюрма.

— Ви обіцяли, що попрощаєтеся зі мною, — прошепотіла вона, швидко ховаючи туго складений аркушик паперу за пазуху.

— Ото й прощаюся… Бо на людях, як ти розумієш, прощатися нам не варто.

— Розумію…

Марко узяв її руки в свої, нахилився до неї. Гарні слова, які хотів їй сказати, раптом чомусь зникли, загубилися у голові. Відчував дивне збентеження від того, що її темно-карі очі дивилися просто на нього стривожено та уважно. Очікували. І підсвідомо він розумів, чого саме.

— Данусю… Ти допомогла більше, ніж могла. Ти зробила неймовірне… Я вдячний тобі. Дуже, — мовив, обережно добираючи слова. — Тримайся тут по нашому від’їзді. Налагодимо з тобою надійну комунікацію, тож надалі вже не почуватимешся тут самотньою та покинутою… Зможеш оперативніше взаємодіяти з нашими. Хоча щодо останнього, про що ти розповіла —