Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Ригаль похитав головою.

— Ничего-то вы не понимаете, товарищ Медведский! Это же история России! Советской России! Да и золота в этих ящиках — кубки всякие, украшения… Просто удивляюсь, что никто не позарился на это добро. Но… — багатозначно проказав Ригаль, — теперь не забалуют! Мы специально устанавливаем сигнализацию, пока тут храниться будет, а потом опишут все это богатство, примут на учет музейные сотрудники и отправится оно по московским музеям… Либо перейдет в фонды «Российского Палестинского общества» при Академии наук.

Марко здивовано підвів погляд на Ригаля.

— Куда-куда?

— В фонды «Российского Палестинского общества» при Академии Наук СССР, — повторив Ригаль. — Я не из этих, не из ученых, просто на следующей неделе устанавливаем в их помещениях сигнализацию, в Александрийском дворце. Потому как и саму Академию скоро в Москву из Ленинграда переведут.

— «Российского Палестинского общества»? — перепитав Швед. — А разве такое все еще существует? Разве «Палестинское общество» не прекратило свое существование сразу после революции?

— Товарищ Медведский, — усміхнувся Ригаль. — Вы же интеллигентный человек, архитектор… Должны знать, что в восемнадцатом Владимир Ильич лично распорядился о сохранении полномочий и прав этого общества, потому как для нашего молодого советского государства оно, само того не ведая, оказало неоценимую услугу. Собрало всю историю российского народа и сконцентрировало в вот этих наших, русских руках! Как говорит товарищ Сталин, кто управляет прошлым, тот управляет будущим!

— Хорошо товарищ Сталин сказал! — підтакнув Швед, заледве не розсміявшись. — За это и выпьем!

Це ж треба — слова Оруела видати за сталінські! Однак виду не подав.

Перехилив чарку та, закусивши канапкою із салом, заходився прощатися.

За спиною блимали очима голодні солдати Нікіфоров та Слабодєєв.

Потиснув Данусі руку, попрощався з Ригалем.

— Вы кушайте, кушайте, товарищ Ригаль, и так столько времени из вашего обеденного перерыва ушло зазря… — проказав він. — А я выход найду!

Прийняв плащ та капелюха з рук Слабодєєва і тільки його й бачили.

* * *

З Флемінгом зустрівся уже в «Націоналі». Той сьорбав каву за столиком «Московського» — ресторації на першому поверсі — і робив вигляд, що переглядає совєцькі газети.

Помітивши у проході Марка, майже «на мигах» показав йому — вийдімо на вулицю!

— Куди ви, чорт забирай, пропали, Алексе? — знервовано прошепотів він, щойно відійшли на кроків двадцять від «Націоналю». — Я вже геть зачекався! Гадав, із вами щось трапилося…

— Та ні… — Марко озирнувся, похитав головою. — Усе, дяка Богу, добре. А у вас, Яне? Що з вантажівкою?

— Тільки я від’їхав за ріг, проїхав якимось тихим провулком та там і покинув її. І бігом сюди, до «Націоналю»… Чекав вас, чекав…

— Перепрошую… але справа ладилась і я не міг усе просто так покинути, — Марко пильно подивився на Яна. — У мене є план щодо продовження цієї справи…

Ян стрепенувся.

— Зачекайте, зачекайте, Алексе… Давайте, викладайте усе по порядку! Ви потрапили всередину того підвалу? Ви побачили те, що хотіли? Переконалися?

Марко ствердно кивнув.

— Яне… там, у тих ящиках, уся історія моєї нації! Розумієте? Її крали у мого народу ще за царів і продовжують робити те саме за Сталіна… Цей Ригаль… Ви його добряче налякали. Чи то з переляку, чи то з бахвальства він наговорив купу усього, я ледве запам’ятовувати встигав! Прийнявши мене за московського архітектора, він узявся розповідати речі, які, на перший погляд, не мають ніякої особливої ваги… Але не для мене, Яне! Не для мене! Він розповідав і розповідав… Просто знахідка для шпигуна!

Флемінг стенув плечима і напружено видихнув.

— Алексе… Заспокойтеся. Я розумію ваші почуття, але ми не можемо так ризикувати! Я мало у штани не наклав, коли отією вантажівкою виробляв таке… Щастя, що вдалося зберегти рівновагу і не вклепати вас із тією кралею у стіну! Я ж на «Форді» практикувався їздити, а не людей чавити! І тільки-но ми вийшли, сподіваюся, сухими із води в одній авантюрі, як ви одразу пропонуєте мені іншу!

— Не пропоную, а прошу вас допомогти мені, Флемінгу!

Ян подивився на Шведа, як на немудрого.

— Мак-Міллане, один хибний крок — і ми складемо компанію нашим інженерам на Луб’янці. Розумієте? Тільки не думайте, що з нами будуть там панькатися.

— Яне… Ви завжди довго балакаєте, а потім усе одно робите те, що маєте робити! — відказав Швед.

— Бо ви користуєтеся моєю слабкою, схильною до авантюр натурою! — мало не простогнав Флемінг. — Ви знаєте, Алексе, що я вам не відмовлю у допомозі, і користуєтеся цим! Але не замислюєтеся про можливі наслідки для нас обох!

— Я про них не замислююся, бо добре усвідомлюю, що може статися, якщо ми опинимось у лайні, — ствердно хитнув головою Швед. — А тепер витріть нюні, мій друже, і виправдайте ваше друге ім’я.

— Яке друге ім’я? — здивовано перепитав Ян.

— Британський єдиноріг! Ланкастер! — гмикнув Марко. — Отож згадайте усю звитягу вашого славного монаршого роду і не скигліть.

Флемінг тільки головою похитав.

— Знаєте, на що натиснути, Мак-Міллане!

— А якого дідька я опинився у цій клятій Москві, якщо нічого путнього зробити не зможу? — прошипів Марко. — Я більш ніж переконаний: інженерам «Метрополітен Віккерс» ще тиждень-другий поколотять мізки, потримають для виду на Луб’янці кілька місяців і відправлять на батьківщину. Ніхто з них серйозно не постраждає. Бо за усіма ними стоїть Велика Британія. Країна, що не подарує Сталіну наруги над своїми громадянами. Але я… Я ніколи собі не прощу того, що не зміг урятувати ці безцінні речі! Вони належать моєму народу, Флемінгу! Розумієте?

Ян зітхнув і вже більш прихильно подивився на Шведа.

— Ви ж не збираєтеся ті ящики вивозити у літаку до Лондона? — з надією у голосі запитав він.

Марко похитав головою.

— Звісно, ні! Ми заховаємо їх тут, у Москві! Так, щоб ніхто без нашого відома їх не знайшов. Можливо, з часом політична ситуація у світі якось переміниться, можливо, у Росії щось зміниться…

— Що, наприклад? — поцікавився Флемінг.

— Наприклад, помре Сталін, — прошепотів Марко. — Чи Україна здобуде незалежність… Чи… Я не знаю, Флемінгу, не знаю! Але тільки-но щось зміниться, я зможу їх вивезти звідси. До Києва чи до Лондона — залежно від обставин і ситуації!

— Я не знаю, що вам відповісти, Мак-Міллане, — стенув плечима Ян. — Ви страшенний відчайдух. Але хоча 6 скажіть, що ви конкретно замислили?

Марко глибоко вдихнув.

— Як гадаєте, — запитав він, — де, на вашу думку, у Москві можна заховати ці ящики зі скарбами так, щоб їх ніхто не знайшов?

Флемінг похитав головою.

— Уявлення не маю! — відповів уже спокійніше. —