Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Потім Дануся стурбовано глипнула на головпоштамтівський годинник, похитала головою, наче спізнювалася кудись, повернулася і пішла.

Швед стиснув у долоні паперову рурку. Міг лише здогадуватися, що там.

Розгорнув її уже тільки в «Націоналі», після того як відправив черговий матеріал Флемінга на «Рейтар», замовивши у ресторації собі легкий пообідній перекус та газету.

«Я зустрічалася з А. Дізналася усе, що потрібно. Занесу увечері…» — було написано нашвидкуруч.

* * *

Швед не знав, коли вона з’явиться. Та, судячи з усього, Дануся цього дня мала у готелі нічну зміну, тож могла прийти коли завгодно.

Зморений після судового засідання Флемінг відсипався у своєму номері, навіть до вечері не виходив. А Марко раптом відчув, що зголоднів.

Спуститися до ресторації, аби перекусити, чи замовити щось просто у номер було справою кількох хвилин, тож він вийшов, замкнув двері своїх апартаментів. Зрештою, довго розсиджуватися у «Московському» він не збирався. Та вона з’явилася зненацька. Наче виринула нізвідки у готельному коридорі. Товстий персидський килим на підлозі приглушував кроки її ніг у брунатних черевичках. Дануся поманила Шведа рукою і він пішов слідом за нею. Далі прочинила якісь двері у кінці коридору.

— Сюди! — прошепотіла до Марка, торкнувшись його рукава.

Він ступив за ті двері й опинився у тісній, глухій кімнатці без вікон, ледь освітленій благенькою електричною лампочкою. Вздовж стін цієї комірчини аж до самої стелі тягнулися численні полички, закладені ретельно випрасуваними і складеними простирадлами, напірниками та рушниками. Поряд — широкий стіл для прасування.

— Це комірчинка для постільної білизни і тут немає ніяких прослушок, — запевнила вона.

— Ти переконана у тому? — так само тихо запитав Швед.

— Я точно знаю, бо якось спеціально посварилася з Ригалем через це, мовляв, чи до вбиральні свої прослушки теж ставить. То він довго втішав і запевнив, що навіть у «Націоналі» є місця, де ОДПУ дістати не може. Мовляв, комірчина для білизни — таке місце і взяв з мене обіцянку, щоб я про то нікому не розповідала…

— Ти йому настільки довіряєш? — знову запитав Швед.

Дануся ствердно кивнула головою і насмішкувато подивилася Маркові в очі.

— Я вже казала вам… Ригаль мене по-своєму, по-совєцьки, кохає. І вірить, що я йому соратниця, підтримую усе те лайно, яке він робить… Іноді його пробиває на сказ… Він не зовсім гепнутий отим Інтернаціоналом, щось іноді навіть розуміє… але то буває вкрай рідко і нічого не змінює.

Швед відчув, що у нього на язику вертиться одне лише запитання — як вона може терпіти отаку наругу, як може взагалі терпіти таке? Жити з ворогом, чи то пак із посібником ворога… Ну, добре… він — чоловік. Але українські жінки… Чому вони повинні жити у цьому московському лайні? «Бо Дануся насамперед боєць таємного легіону… а вже потім жінка», — нагадав собі подумки.

У тісній кімнатці, у м’яких сутінках Дануся раптом опинилася занадто близько до Марка і він відчув незручність такої близькості. А вона зашепотіла схвильовано і швидко:

— Вранці, коли ви мені розповіли, що потрібно налагодити зв’язок із тією жінкою, Анною Кутузовою, й отримати від неї інформацію, я пригадала, що знаю її прізвище. Кутузова… Я не могла його не запам’ятати.

Воно було мені знайоме не з преси. Хоча про успіхи СРСР із «Метрополітен Віккерс», а надто про скандал із британськими інженерами у московських газетах останнім часом писали чимало. Якось після роботи Ригаль трохи випив до вечері і усе жартував, що отримав завдання наступного дня встановити «слухову трубку» якійсь Кутузовій, поки її в ОДПУ затримали… Він завжди багато ляпає зайвого, коли вип’є. А того вечора просто веселився… «Уяви, — казав він, — а раптом вона — прапраонука отого самого фельдмаршала Кутузова? Такі прізвища сьогодні рідкість… Треба буде подивитися, чи у шухлядках золотце наполеонівське не приховане…» Ті його слова чомусь врізалися мені в пам’ять… На роботі сказала, що почуваюся вкрай недобре, мовляв, до лікарні треба… ледве вблагала, щоб викликали мені заміну. А сама — бігом додому.

Вдома переглянула записи Ригаля. Він, на щастя, нічого від мене не ховає, хоча маємо сейф. Точно, так і є… У його нотатках 28 січня та ім’я «Анна Кутузова» були тричі обведені хімічним олівцем. Навпроти — якісь помітки та адреса — Сокольники.

— 28 січня? Наскільки я пам’ятаю, саме в цей день її затримали ОДПУ, — хитнув головою Марко.

— Цілком можливо… — погодилася Дануся. — Далі я чекати не стала і подалася до Кутузової. Вдавши, що помилилася номером квартири, я подзвонила у двері… На мигах пояснила Анні, що чекатиму її на вулиці… А далі вже й поговорили з нею. Словом… вона дивом тримається, бо дуже знервована, вимучена… Хоче бодай пару слів від Річардса отримати. Тільки й мріє, аби побачити його.

Марко зітхнув і скрушно похитав головою.

— Це навряд чи можливо за теперішніх обставин…

— Вона вагітна від нього…

— Я чув. За кілька рядків від Річардса для неї я подумаю. Що по сховку, Данусю?

— Сховок… — видихнула вона. — Сховок Річардса знаходиться на перегоні між станціями метро «Комсомольська» та «Красносільська»… Там ще купа всього недобудованого, але коли працівники монтували агрегати, Річардс детально вивчав можливість обладнання технічних приміщень. Анна каже, що була з ним там раз чи два… Під землею, саме у цьому місці близько підходять якісь чи то печери, чи то старовинні ходи… Словом, Річардс зумів пристосувати кілька таких ніш для технічних приміщень. До них мають доступ тамтешні робітники. Але він зумів облаштувати ще одне, приховане. Щось на зразок секретної кімнати. Місцезнаходження її знав тільки він.

— І Анна, — сказав Марко.

— Так… І Анна, — погодилася Дануся.

— А що знають двоє — те знає і свиня, — зрезюмував Швед.

Дануся блимнула на нього поглядом темних очей.

— Даремно ви так… Вона Річардса не здала.

— Гм… Не здала, допоки її добряче не припруть на допиті в ОДПУ.

— Її уже допитували, — мовила Дануся.

— І відпустили, — додав Швед. — Тобі не здається це дивним? Відпустили, ніякої охорони, ніякого стеження, тільки прослушка у хаті. Ти вільно прийшла до неї, покликала на прогулянку… І ніхто за вами не йшов слідом? Вони граються з нею… Вони її ще використають, тільки чекають слушної нагоди…

— Вона вдає дурненьку, — проказала Дануся, — дурненьку закохану жінку, яка нічого не знала, окрім ліжка з вродливим і респектабельним британським інженером…

Марко тихо розсміявся.

— Ну, годі Іншої ради, окрім