Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Зачекайте, зачекайте! — примирливо мовив Швед. — Думаємо без емоцій, Яне. Чи відомо вам, що на вашій батьківщині, Англії, під Лондоном існує інший Лондон — підземний?

— До чого ви хилите? — поцікавився Флемінг. — Звісно, мені це відомо…

— Хилю до того, що точнісінько така ж ситуація і з Москвою… Під оцим містом є система таємних тунелів та переходів…

— Але у нас немає ні карт, ні креслень тих підземних ходів… — розвів руками Ян. — Ми не знаємо, як туди увійти, де вони проходять… Чи придатні вони взагалі, щоб стати надійним сховком, і як доправити туди ваші скарби.

Марко видихнув.

— Яне… але зате ми знаємо, що у Москві із двадцять п’ятого року ведеться будівництво метрополітену! І тим, хто його будує, відомий стан найближчих підземних комунікацій, тунелів та підземель… А хто у нас причетний до будівництва метрополітену у Москві?

У Флемінга округлилися очі.

— «Метрополітен Віккерс»! — прошепотів він.

— Дякую, капітане очевидність! — гмикнув Марко. — Яне, ви забуваєте, що тут ми зі ще однієї причини. Сховок Річардса, у якому, можливо, ми і знайдемо те, що нам потрібно — карти, креслення, можливо, якісь підказки…

— Чорт! — лайнувся Ян. — Так, Річардс. Завтра судове засідання і завтра, наскільки мені відомо, виступатиме Анна Кутузова…

* * *

— Дивіться, що у мене є! — тріумфально вигукнув Флемінг, коли за кілька днів вони зі Шведом знову вийшли з «Націоналів» для своєї традиційної вечірньої прогулянки. — Сьогодні на засіданні не було нічого вартісного аж до самого вечора, але по обіді… Ось! Це скандал! Просто із зали суду! — прошепотів Ян. — Ось як у них шиється справа, Алексе… І клянуся, я це опублікую, нехай увесь світ читає!

Марко ковзнув поглядом по розгорнутому аркушу, списаному швидким, експресивним почерком Яна Флемінга. Уже сутеніло, тож прочитати щось було непросто. Певно, Ян страшенно поспішав, щоб занотувати діалог якнайповніше, тож Марко повернув аркуш під світло, що лилося згори від електричного ліхтаря, і розібрав наступне:

«Діалог свідка обвинувачення, техніка ДніпроГЕС, Зіверта й обвинуваченого — інженера „Метрополітен Віккерс“ Альберта Грегорі.

Зіверт: Тут є монтер „Метрополітен Віккерс“ Грегорі, який почав псувати устаткування і вчиняти інші диверсії… Я робив за 8 годин 5 ізоляторів. Грегорі за 12 годин тільки один… Коли йому було поставлено питання, він відповів, що він приїхав у Росію не працювати, а розжитися грішми.

Грегорі: Я не робив такої заяви.

Зіверт: Грегорі говорив нашим працівникам, мовляв, у вас тут люди не мають чого їсти, а у нього в Англії за 25 копійок їдять масло, білий хліб та інше. Взагалі він вів агітацію…

Грегорі: Але я не розмовляю російською!

Голова військової колегії Верховного суду СРСР, Василь Ульріх: Якою мовою Грегорі розмовляв?

Зіверт: Англійською.

Ульріх: Ви розумієте англійську?

Зіверт: Ні…

Грегорі: Ця людина ганьбить мою репутацію, і ви приймаєте цю заяву без доказів. Чи справедливо це?.. Я кажу, що якби ця робота була виконана у коротші строки, то від цього постраждала б якість роботи».

— А-ха-ха, — тільки й проказав Швед. — Навіть сфабрикувати докази як слід не уміють…

— А потім надали слово Анні Кутузовы, — сказав Флемінг. — Її запитували…

— До речі… — перебив його Марко. — А ви спілкувалися з Кутузовою?

Флемінг кивнув.

— Так, спілкувався, проте не настільки вдало, як мені того бажалося. Відхиливши протест Вишинського, я заявив, що громадяни Британії, рідні та друзі обвинувачених мають право знати подробиці суду над їхніми співвітчизниками і я прошу у суду дозволу коротко поспілкувався з Кутузовою для інтерв’ю. Вишинський зам’явся, але далі рипатися не став. Тож ми з Анною отримали зовсім небагато часу, до того ж я уявлення не мав, хто із совєцьких розуміє англійську, а хто ні. Я встиг їй натякнути, що саме мене цікавить. Вона добре володіє англійською, тож ми таки перекинулися кількома словами, сподіваюся, не викликавши зайвих підозр.

— І що?

Ян похитав головою.

— Алексе… вона не могла мені просто так, у залі суду нашвидкуруч пояснити, де знаходиться той сховок Річардса… Самі розумієте. Потрібно якось інакше… більше часу…

— Ясно. Потрібна третя людина, яка сконтактує з Анною Кутузовою та отримає від неї цю інформацію.

— Можливо… — погодився Флемінг. — Інакше ніяк не вдасться. Будь-який надмірний інтерес до Кутузовой з боку британських журналістів викличе підозру, тож маємо вигадати ще щось…

— Уже. Уже вигадав… — відповів Марко.

* * *

Ось вона… цілком реальна небезпека загубити глибоко законспірованого агента Коновальця. Але окрім Данусі сконтактувати з Анною Кутузовою більше нікому…

Він написав Данусі про це ще вранці, а тепер дивився, як догоряє та записка на таці і думав, що вони з Флемінгом викрутять із цього задуму…

Зрештою, яким би цинічним це не видавалося, заради свого кохання до Клайда Річардса Анна відкриє місце сховку. А потім залишиться сам на сам зі своїм болем і дитиною. Дитиною, прижитою від іноземця. Як складеться їхня подальша доля — неважко здогадатися. І добре, якщо по завершенні суду Кутузову не звинуватять у чомусь іншому, не арештують повторно і не відправлять у табори…

Часом Марко відчував шалене безсилля від того, що не здатен змінити життя людей, із якими зводила його доля. Простих, хороших людей, які з’являлися на його шляху, робили неймовірні речі і відходили у минуле… Як прикро, що він не здатен врятувати їх, відвернути біду.

Марунька, Крендель, Семенюки… Що з ними зараз?

І ось тепер ця жінка, Анна Кутузова… Зрештою, Дануся, яка сама обрала свій шлях… Усіх не врятуєш, до Британії не вивезеш…

«Господи… чого я такий безсилий?»

Обідня пора пройшла як звичайно. Під вікном будівлі, де відбувався суд. Флемінг кинув йому через вікно густо списані два аркуші, кивнув на прощання і зник, розчинившись за склом у сірій глибині вбиральні…

Вже біля дверей Головпоштамту Швед раптом помітив Данусю. Вона зосереджено читала якесь оголошення на дошці поряд із дверима, поглядаючи час від часу на перехожих.

Вона чекала його.

Про зустріч не домовлялися, отже, вона тут із власної ініціативи.

Швед мимоволі спробував здогадатися, що 6 таке могло трапитися, бо ж тільки вранці він сповістив їй усе, що треба…

Побачивши Марка, Дануся дочекалася, поки він увійде у приміщення телеграфа, і послідувала за ним.

Обравши зручну мить, Дануся наблизилися до нього, підняла свою елегантну сумочку, наче шукаючи у ній щось