Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна
У «чорному» дворі «Націоналів» вантажівка привозила продукти та білизну щодня… Цього ранку вона стояла без потреби, але була занадто нова та примітна, до того ж із вікон хтось міг угледіти, як вони відганяють її.
Вдаючи незнайомих між собою перехожих, Марко з Яном пройшли в один із бічних провулків подалі від «Націоналю» й одразу запримітили підходящу для їхнього задуму автівку.
Вона стояла поряд із житловим будинком, — певно, водій тут мешкав і залишав авто без усілякого страху не вперше.
Була одинадцята.
Марко з Яном перезирнулися… До умовленого часу залишалася майже година, та навряд чи автівку так швидко розшукають…
Марко роззирнувся навкруги, наблизився до вантажівки, шарпнув ручку дверцят.
Та благенько скрипнула, але піддалася — трималася «на шмарклях». Усередині кабіни було брудно. Флемінг скривився, але поліз усередину, всівся за кермо.
— Так… що далі? — прошипів він, намагаючись завести автівку. — Чорт… Алексе, вона не заводиться!
Марко кинув поглядом на сидіння «полуторки».
— Темнота! — проказав він, натягаючи Флемінгу на голову запорошену кепку, що лежала тут же, на сидінні: — Зараз, Яне, поїдемо!
Він нагнувся і намацав під сидінням кривий металевий предмет…
— Ось вона… так і думав, що далеко її не заховали.
— Стартерна ручка? — прошепотів Флемінг. — Ну, звичайно…
— Ви, Яне, точно зумієте їхати?
Флемінг впевнено хитнув головою.
— На вигляд усе як у вантажному «Форді»… що ж тут не зуміти?
— Ну, так! — погодився Швед. — Бо ця «полуторка» — його неліцензійна копія. А вам доводилося їздити на вантажному «Форді»? — поцікавився він.
— Ображаєте… — проказав Ян. — У ранній юності…
Марко гмикнув.
— Саме так, у ранній юності, — повторив Флемінг, — я практикувався не тільки у спокушанні материних покоївок… Мій батько був військовим, у наш заміський маєток його іноді привозили на вантажівці марки «Форд» і поки він відпочивав, батьків ординарець вчив мене їздити…
— Смієтеся? — сказав Марко. — Вам було тоді, мабуть, десять літ, не більше…
— Ну… — кивнув Ян до Шведа, — такий досвід не забувається… Жартую, Алексе, усе в порядку, я практикувався. Під час навчання в Ітоні… справді. Чого розсілися, гайда, заводьте…
Марко схопив стартерну ручку і вистрибнув із вантажівки… глипнув по сторонах — на вулиці нікого, біля будинку — теж спокійно.
«Полуторка» загуркотіла уже за якусь мить. Швед ускочив до кабіни, збивши хмару пилу.
Флемінг натиснув на газ. Поправив кепку, хвацько зсунувши її на один бік.
— Повірити не можу! — проказав якимось не своїм голосом. — Я у радянській Москві… І разом із вами викрадаю вантажівку!..
* * *
Поки другий боєць, Слабодєєв, чистив Марків плащ, повернувся перший, Нікіфоров, із чималою торбиною. У ній були пляшка горілки, у бляшаній мисці — яєчня, підсмажена на салі, хліб, кисла капуста та варена картопля «в мундирах».
— Сойдет! — кивнув головою Ригаль. — Сойдет, товарищ Медведский?
Марко кивнув.
Дануся підвелася, щоб приготувати перекус, хотіла взяти з рук Нікіфорова сумку, та Ригаль похитав головою.
— Ирочка, ты не беспокойся, дорогая! Сиди! Чего стоишь, Никифоров, как истукан, рюмки тащи, вон там… накрывай стол.
— Интересный у вас стол, товарищ Ригаль… — Марко підняв край газети і поглянув на поверхню ящика, прикрашену вензелем «ИППО».
— Кхм-м-м, — самовдоволено гмикнув той, розливаючи горілку. — Когда у тебя такая работа, товарищ Медведский, приходится удивительные вещи созерцать… Это все ящики, в которых находятся музейные экспонаты, которым цены нет… Ты, Никифоров, сало потолще нарезай! — гукнув він солдатові, який вправно орудував ножем. — Ну, за твоего спасителя, Ирочка!
Ригаль хухнув у кулак і перехилив чарку. Підчепив крумкою хліба шматок сала і, прицмакуючи, закусив.
Дануся перевела погляд на Марка.
Той — нічого робити — узяв приклад із Ригаля.
— Закусывайте, закусывайте, товарищ Медведский, — повернувся Ригаль знову до Шведа. — А я сейчас покажу вам удивительную штуку!
Він витер масні пальці об край газети, підвівся і попрямував до ящиків.
— Несколько этих коробок при транспортировке были повреждены, — пояснив він, — на некоторых остались следы от пуль… Говорят, их тащили сюда из самого Харбина. Естественно, мне с ребятами захотелось узнать, что в них… Ящики не были опечатаны, крышки на некоторых взломаны, так что мы сумели аккуратно посмотреть, что там внутри.
— И что же? — зацікавлено підтакнув Марко.
— Сначала ничего интересного мы не увидели, — розвів руками Ригаль. — Церковные книги и другой религиозный хлам… Но потом…
Він підійшов до одного з ящиків і підняв його тріснуту кришку. Марко переглянувся з Данусею. Азарт, з яким той взявся демонструвати безцінні артефакти, раптом передався і їм.
— Смотрите, товарищ Медведский… Вот это — мое любимое… — мовив Ригаль, занурюючи руку у нутро ящика. Коли витягнув, у його руці було щось довге і важке, замотане у полотняну тканину.
— Вот… — проказав Ригаль. — Здесь ко всему этому прилагается описание. Любопытно почитать… — подав він Маркові той згорток.
Швед обережно розмотав полотно і побачив… меч. Старовинний, поржавілий, до метра в довжину, із золоченим руків’ям… Колишня його велич була майже втрачена, та усе ще відчувалася у кожній майстерно виконаній рисці, у потужнім руків’ї, що лягало в долоню, наче рука коханої жінки…
— Ого…
Марко підняв меч ближче до світла, аби краще роздивитися його… і тільки тепер помітив у згортку аркуш цупкого паперу, списаного синім чорнилом. «Інструкцію», що докладалася до «експонату».
«Меч обнаружен в 1914 году близ деревни Немиров Волынской губернии, во время военных действий… в траншее, пересекающей так называемую княжескую могилу…
Предположительно… принадлежал летописному князю Игорю Киевскому, супругу равноапостольной княгини Ольги.
Обнаруженные рядом с мечом княжеские останки были по приказу члена „Исторического Православного Палестинского общества“… поручика Константина Шуберта… перенесены…»
Поручника Костянтина Шуберта???
«…в деревенскую часовню, где и захоронены. Меч передан в дар фонду ИППО под № 105009, on. 2575/1. Санкт-Петербург, 17 декабря 1914 года.
Заверено подписью передавшего г-на К. К. Шуберта…»
Марко пробіг очима документ знову.
Цього не може бути!
Шуберт! Меч князя Ігоря у військовій траншеї у 1914-му знайшов ні хто інший, як Костянтин Шуберт! Треба ж статися такому дивовижному збігові!
«…Необходимо отправить несколько доверенных людей для повторной эксгумации княжеских останков, доставки в Петербург и последующего хранения оных в фондах ИППО либо перезахоронения в одной из значимых православных святынь Петербурга либо Москвы…»
— А? А? — вигукнув Ригаль. — Ну, как вам, товарищ Медведский? Самому князю Игорю этот меч принадлежал! Надо же… Вы слышали о таком?
— О мече, товарищ Ригаль, или о князе? — перепитав Марко.
— О князе, товарищ Медведский!
— Читал, конечно… — кивнув Швед, накладаючи собі на хліб шматок яєчні та сала. — Только давно это было. Да и не пристало совєтской власти с