Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Я навіть не знаю, як вас звуть. Яке ваше справжнє ім’я, — проказала вона.

Марко усміхнувся.

— Данусю…

— Поцілуйте мене… — мовила раптом. — Все одно ми з вами більше ніколи не побачимось. Чому 6 не залишити мені по собі бодай поцілунок на згадку…

Якусь мить, що видалася йому нескінченно довгою, Марко вдивлявся у її обличчя. У глибину карих очей, вигин темних брів, у обрис вуст і очікування в погляді.

Нахилився і торкнувся її чола поцілунком. Майже братським. Відчув під губами м’яке тепло її шкіри і слабкий аромат парфумів. Обережно провів рукою по волоссю.

— Нехай тебе Господь береже, Данусю!

Більше сказати не мав чого. Більше казати було не варто…

1933 рік, квітень.

Лондон

— Це справді ти, Марку? Чи мені усе сниться?

Ліза притулилася до нього і він аж до болю стиснув її в обіймах.

— Я. Я вдома. Я з тобою у ліжку, Лізо! Я так за тобою скучив!

Вона вибралася з тих міцних обіймів, звелася на руці.

— Які у тебе плани на ранок?

— Гм… — невдоволено буркнув Швед. — Уранці заїде Флемінг… Мусимо прибути до контори, щоб відзвітувати. Корнуелл чекатиме. Треба завершити справи.

— Це надовго?

Марко похитав головою.

— Гадаю, години на дві. Може, трохи більше… А потім я повернуся додому і ми проведемо вечір разом.

— Було б чудово. Тоді я приготую печеню? Що тобі, любий, смакуватиме більше?

— Найбільше — ти, Лізо.

— Я про вечерю… — усміхнулася вона. — І ще… у мене є для тебе подарунок!

— Який?

Елізабет вибралася з ліжка, взяла на столі стару рукописну книгу у шкіряній палітурці.

— Книга? — здивовано запитав Марко.

Вона похитала головою.

— Ні, Маркусю… Те, що у ній…

Розгорнула на потрібній сторінці і показала Шведові.

— «Як Марко Вишневецький московського царя надурив», — прочитав Швед і здивовано підвів погляд на Лізу. — Хто дав тобі цю книгу, Лізонько? Звідки вона у тебе?

— Професор Гастінґс… — відказала вона. — У нього таких кілька. Він попросив мене опрацювати ці книги і підготувати по кожній коротку довідку. А у цій я знайшла розповідь про твого предка… Марка Вишневецького на прізвисько Швед.

Марко пробіг поглядом, перегорнувши кілька сторінок.

— Лізо… Оце так! Не думав, що моїм старим родинним легендам існує таке справжнє підтвердження…

— А ще — ось! — показала вона на сигнатуру. — Усі ті книги пропечатані отаким символом — це емблема…

— «Исторического Палестинского Православного общества», — завершив Марко, — таємної організації, що віками обкрадала мій народ і його історію…

— Їх вивіз до Великої Британії один російський емігрант… Так мені розповів професор Гастінґс, — додала Елізабет. — Два роки тому його жорстоко вбили. У Лондоні. Можливо, саме через ці книги… А поліція при огляді його помешкання знайшла таємний сховок. Скотланд-Ярд не став морочити собі голову тими рукописами…

— І книги передали до бібліотеки Британського музею, — знову завершив Марко, — професору Гастінґсу…

— Так, — промовила Елізабет. — Саме так, любий. Отака дивина, Марку…

— Дивні діла твої, Господи… — усе, що міг Швед сказати у відповідь. — Ходи до мене, кохана… Усе це нагадує мені дивовижну фантасмагорію, Лізо… І найприємніше мені було почути цю новину з твоїх уст…

Він обійняв її і знову вклав біля себе.

— А професор Гастінґс…

— Що, любий?

— Він випадково не знає… не пам’ятає, ким був той російський емігрант? Як його звали? Цікаво було б дізнатися більше про нього… — зітхнув Марко. — Можливо, тоді дізнаємось, за що його, як ти кажеш, жорстоко вбили…

Ліза стенула плечима.

— Для цього тобі не потрібен професор Гастінґс… Поки ти був у Москві, я перечитала цю книгу і… навела довідки. Навіть у Скотланд-Ярді була. Дізналася усе, що могла. Той росіянин… він був військовим. Поважним членом Вищої Монархічної ради… До Лондона він приїхав із Харбіна… Можливо, ти його там навіть зустрічав? — сказала Ліза. — А тут, у Лондоні, цей чоловік виконував секретні доручення, налагоджував зв’язки… Словом, вів політичні ігри… Російські дворяни, які емігрували в Європу, усе ще вірять у те, що можуть повернути собі Росію. Вигнати більшовиків і відродити монархію…

Швед підвів погляд на дружину.

Уже не вперше в своєму житті він переживав таку мить… дивовижну і містичну, коли незалежно від його дій чи бажання усе само дивним чином складалося, як мозаїка у єдине панно… Виводило на кінці навіть найзаплутаніші історії…

— Лізонько, а ти не пам’ятаєш, як звали цього чоловіка? — запитав Марко обережно, передчуваючи, яку відповідь може почути…

Елізабет притулилася до нього.

— У нього було дивне ім’я. Як у відомого композитора. Шуберт. Його звали Костянтин Шуберт, Маркусю…

* * *

Корнуелл уже не сякався у свою елегантну хустинку. Застуда минула. Але почувався усе ще недобре.

— Містер Селфрідж мені про усе доповів. Не можу натішитися на вас із Флемінгом, містере Швед.

Марко стенув плечима.

— Мабуть, можна було і краще…

— Ви вже знаєте, що ваш старий знайомець, Вальтер Гінзбург, очолює іноземний відділ ОДПУ у Москві? — поцікавився Корнуелл.

— Так… Містер Селфрідж мені казав.

— Ваш Алекс Мак-Міллан, схоже, отримав право на існування… але враховуючи, що доля уже зводила вас із паном Гінзбургом… — замислено проказав Корнуелл.

— На щастя, пригода у Стамбулі сталася давно… Навряд чи він запам’ятав тоді мене в обличчя, — відповів Марко. — А після того ми з ним особисто не перетиналися…

— Звісно, якби він довідався, хто ховається за ім’ям Алекса Мак-Міллана… Так… то була б трагедія, — погодився Корнуелл. — Та повернімося до справи… Отже… Секція МІ-6. Наша служба зародилася ще у XV столітті, за часів короля Генріха XIV. А тепер… схоже, знову наближаються такі ж смутні і темні часи… Я хочу, щоб ви знали, Марку… У мене немає жодних застережень, щоб ви і надалі працювали у МІ-6. Як наш постійний спеціальний агент.

Марко коротко кивнув.

— Дякую, пане Корнуелл.

— Я рекомендуватиму вас містеру Сінклеру, генеральному директору секретної розвідувальної служби МІ-6 для більш поважних завдань, — продовжив Корнуелл. — Англії потрібні такі відважні люди, як ви… Попри те, що ви — не британець, — зітхнув він. — Але пам’ятайте, це моя відповідальність і довіра до вас…

— Я виправдаю її, пане Корнуелл, — запевнив Швед. — Обіцяю. А як щодо Яна Флемінга? — додав за мить.

Той усміхнувся.

— Не турбуйтеся за Яна. Ми знайдемо для нього гарну службу… І дуже можливо, ви ще не раз із ним попрацюєте знову. До слова… Як ваш сімейний портрет у