Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Швейк на хвильку збентежився, але відразу ж оговтався. Його обличчя засвітилося радістю і спокоєм, і Швейк відповів:

— Це, голошу слухняно, для вас, пане обер-лейтенант, тільки не знаю, де ваше купе, а крім того мені невідомо, чи пан комендант поїзда не матиме нічого проти того, щоб я перейшов до вас. Він, здається, неабияка свиня.

Надпоручник Лукаш допитливо глянув на Швейка, але той добродушно і по-дружньому повів далі:

— Він справді свиня, пане обер-лейтенант. Коли перевіряв наш вагон, я йому доповів, що вже одинадцята година і оскільки я відбув кару, то зобов’язаний перейти або до телячого вагона, або до вас. А він мені на це коротко відрубав, щоб я залишався там, де сиджу, принаймні, мовляв, по дорозі не нароблю вам, пане обер-лейтенант, ніякого сорому. — Швейк зробив мученицьку міну: — Нібито я вас, пане обер-лейтенант, колись осоромив.

Надпоручник Лукаш зітхнув.

— Сорому, — продовжував Швейк, — я вам ще ніколи не робив, а як дещо й траплялося, то це був лише випадок, тільки перст Божий, як казав колись старий Ванічек з Пельгржимова, коли тридцять шостий раз відбував кару. Я ніколи нічого не робив зумисне, я завжди хотів усе зробити якнайкраще, і я зовсім не винен, що ми обидва мали з цього зиску, як кіт наплакав, тільки самі муки і горе.

— Ви тільки не плачте, Швейку, — м’яко сказав надпоручник Лукаш, коли вони підходили до штабного вагона.— Я все влаштую, щоб ви знову були зі мною.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я не плачу, в мене тільки серце крається, що ми обидва зовсім не винні, а стали тим часом найнещасливішими людьми і в цій армії, і під сонцем. І подумати ж, яка то в мене проклятуща доля, що відколи себе пам’ятаю, я все так беру собі до серця.

— Заспокойтеся, Швейку.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, якби не було цеї субординації, то я сказав би, що в жодному разі не можу заспокоїтись, але якщо так, то мушу покірно доповісти, що, згідно з вашим наказом, я вже цілком спокійний.

— То й лізьте, Швейку, у цей вагон.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, уже лізу.

***

Над військовим табором у Мості стояла нічна тиша. У жовнірських бараках люди тряслися від холоду, а в офіцерських — відчинялися вікна, бо було надто напалено. Біля окремих об’єктів чулися кроки патруля, що постійно ходив, аби не заснути.

Внизу, в Мості-на-Літаві, сяяла вогнями цісарсько-королівська фабрика м’ясних консервів, де вдень і вночі перероблялися різні відходи. До військового табору вітер доносив задушливий сморід гниючого сухожилля, копит, пазурів і кісток, з яких варили супові консерви.

З одинокого павільйону, де в мирні часи фотографували вояків, чиї молоді роки проходили на полігоні, ген унизу, в долині над Літавою, видніли червоні ліхтарі борделю «Під кукурудзяною шулькою». Цей бордель на великих маневрах біля Шопроня 1908-го року вшанував своїми відвідинами ерцгерцог Стефан, і тепер там щодня сходилося офіцерське товариство.

Це був найкращий публічний дім, куди не мали права ходити ні прості вояки, ані охотники. Для них існував «Рожевий дім», зелені вогні якого теж було видно зі спорожнілого фотоательє.

Таке ж розмежування було запроваджено пізніше на фронті, коли монархія не могла вже допомогти своєму війську нічим іншим, окрім як пересувними борделями, так званими пуфами при штабах бригад.

Отже, існували: К. К. Offizierspuff, К. К. Unteroffizierspuff та К. К. Mannschaftspuff[256].

Міст-на-Літаві сяяв вогнями. На другому боці Літави так само сяяла Кіраліґіда, себто Ціслітанія і Транслітанія[257]. В обох містах, угорському і австрійському, грали циганські оркестри, сяяли вікна кав’ярень і ресторанів, там співалося й пилося. Місцеві буржуа і службовці водили туди своїх пань і дорослих дочок, тож увесь Міст-на-Літаві (Bruck an der Leitha) і Кіраліґіда — це було не що інше, як один суцільний великий бордель.

В одній з офіцерських казарм Швейк уночі чекав на свого над поручника Лукаша. Той пішов увечері до міста і ще й досі не повернувся. Швейк сидів на розстеленому ліжку надпоручника, а навпроти нього примостився денщик майора Венцеля.

Майор знову повернувся в полк, після того, як під час операцій на Дрині[258] в Сербії довів свою цілковиту бездарність. Розповідали, нібито він наказав розібрати і знищити понтонний міст, хоч по той бік ріки залишалася ще половина його батальйону. Тепер його призначили начальником Кіраліґідського полігону. Крім того, він мав якісь господарські обов’язки у військовому таборі. Офіцери говорили між собою, що тепер майор Венцель зіпнеться на ноги.

Кімнати Лукаша і Венцеля були в одному коридорі.

Денщик майора Венцеля Мікулашек, невеличкий на зріст рябуватий жовнірик, сидів на столі, колисав ногами чорта і лаявся:

— Дивуюся цьому моєму старому паскудникові — не йде і не йде додому. Хотів би я знати, де ця шельма цілу ніч тиняється? Коли б хоч здогадався лишити мені ключ від кімнати, я б собі ліг і сміявся з нього — там у нас вина, хоч греблю гати.

— Він, кажуть, краде, — кинув Швейк, розвалившись на ліжку і димлячи сигаретою свого надпоручника, бо той заборонив йому пахкати люлькою в кімнаті. — Ти, певне, знаєш добре, звідки у вас вино взялося?

— Куди він мені накаже, туди я і йду, — тоненьким голоском проказав Мікулашек. — Напише мені вимогу на продукти для лазарету, а я несу їх, звичайно, додому.

— А коли б він тобі наказав, — спитав Швейк, — пограбувати полкову касу, ти б і це зробив? Позаочі ти хоробрий, а насправді тремтиш перед ним, як осика.

Мікулашек закліпав очицями:

— Тут я б ще подумав.

— А тут і думати нічого, жовтодзьобий сцикуне, — розкричався на нього Швейк, але раптово змовк.

Відчинилися двері і ввійшов надпоручник Лукаш. Він, як це зразу було видно, був у дуже доброму гуморі, бо надягнув кашкета задом наперед.

Мікулашек так злякався, що навіть не зіскочив зі стола і, сидячи, козирнув, забувши при цьому, що не має на голові шапки.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, усе в порядку, — відрапортував струнко, по-військовому, згідно з усіма приписами Швейк, причому з рота в нього стирчала сигарета.

Однак надпоручник Лукаш і оком не повів у той