Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Увесь матеріал відіслали до Відня і там з’ясували: щодо написів — то вони зроблені не моєю рукою, але підпис, як я перед тим і сам признався, мій. Мене засудили на 6 тижнів, бо, мовляв, я не міг охороняти цейхгауз у той час, коли підписувався на стіні.

— Як бачите, — вдоволено сказав капрал, — усе ж не обійшлося без кари. Ви, як видно, уже досвідчений кримінальник. На місці того крайового суду, я вліпив би вам не 6 тижнів, а 6 років.

— Якби вам, капрале, довгий хвіст, ви б самі собі боки повідбивали, — вхопився за слово однорічний охотник. — Краще подумайте, що на вас чекає. Ви ж оце щойно заробили від інспекції рапорт. До такої справи слід дуже серйозно підготуватися і подумати про тлінність капральського існування, суд і пекло. А власне, що ви порівняно із Всесвітом. Таж самі подумайте — найближча нерухома зірка у 275 000 разів віддаленіша від нашого військового поїзда, ніж сонце, а її паралакс утворює лиш одну дугову секунду. Якщо уявити вас у космічному просторі як нерухому зірку, то ви були б нікчемно маленькі, щоб вас можна було побачити навіть у найдосконаліші астрономічні прилади. Для вашої незначної величини у світі нема і не буде відповідного поняття. За півроку ви зробили б на небі лише малесеньку дугу, за рік такий манюній еліпс, що для його числового означення взагалі немає відповідного поняття. Вашого ж паралаксу не можна було б і виміряти.

— Якщо так, — додав Швейк, — то пан капрал може цим пишатися, як заєць хвостом, бо ж його ніхто не зможе виміряти, і чим би той рапорт не скінчився, він мусить бути спокійний і не хвилюватися. Всяке хвилювання шкодить здоров’ю, а ми тепер у війську мусимо берегти своє здоров’я, бо ж воєнні злигодні вимагають від кожного зокрема не бути здохлятиною.

— А якщо вас, пане капрал, і замкнуть, — вів далі Швейк з милим усміхом, — і вас спіткає якась прикрість, то аж ніяк не занепадайте духом. Вони будуть думати своє, а ви собі думайте своє. Так, наприклад, я знав одного вугляра Франтішка Шквора. На початку війни він сидів зі мною в тюрмі управління поліції в Празі за державну зраду, а пізніше його, мабуть, таки стратили через якусь там прагматичну санкцію[249]. Коли його на слідстві питали, чи має якісь заперечення щодо протоколу, він сказав: «Як було, так було, все ж таки якось було, ще ніколи так не було, щоб якось не було».

Потім його кинули до темного карцера, не давали два дні їсти й пити і знову повели на допит, а він тримався свого — мовляв, як було, так було, все ж таки якось було і ще ніколи так не було, щоб якось не було. Можливо, коли його потім передали до військового суду, він з тим і поплентався під шибеницю.

— Тепер, розповідають, що вішають і стріляють багатьох, — сказав один з конвоїрів. — Недавно нам читали на учбовому плаці наказ, що в Мотолі розстріляли запасного Кудрну. Буцімто Кудрна, коли прощався з дружиною в Бенешові, дуже розсердився на капітана, коли той ударив шаблею його хлопчика, що сидів у жінки на руках. А політичних, то тих узагалі гурмом саджають. Ось у Моравії розстріляли одного редактора, а наш капітан казав, нібито й усі інші до цього дострибаються.

— Все до пори до часу, — двозначно кинув охотник.

— Ваша правда, — відізвався капрал, — отим редакторам так і треба. Вони тільки народ підбурюють. Ось позаторік, коли я ще був єфрейтором, під моїм начальством служив один редактор. Він мене інакше не називав, як погибеллю армії, а коли я вчив його вільних вправ, то його аж потом заливало, він завжди казав: «Шануйте, будь ласка, в мені людину». Отож, коли на казарменому подвір’ї було багато калюж і треба було робити «нідер», я й показав йому цю людину. Підвів його до однієї калюжі, і той «людина» мусив у неї падати, аж вода розбризкувалася, як у купальні. А після полудня все на ньому повинно було знов блищати, мундир мусив бути чистий, як на весілля.

Отож він чистив, охкав та ще й буркотів. А на другий день знову був виваляний у болоті, як свиня, а я стояв над ним і говорив: «То що сильніше, пане редакторе, — погибель армії чи та ваша людина?» Справжній був інтелігент.

Капрал тріумфуюче поглянув на охотника і повів далі:

— Він позбувся своїх охотницьких нашивочок саме через свою інтелігентність, бо писав до газет про знущання над солдатами. Але як з нього не знущатися, як він такий учений, а не вміє навіть затвор у гвинтівці розібрати, хоч йому це вдесяте пояснюють. Скомандуєш: «Linksschaut»[250], а він, наче зумисне, крутить макітрою вправо і дивиться при цьому, як ворона. В прийомах з гвинтівкою ні бе, ні ме, ні кукуріку — не знає, за що раніше вхопитися: чи за ремінь, чи за патронташ. Ви йому показуєте, як повинна з’їхати рука по ременю вниз, а він вивалює на вас баньки, як теля на нові ворота. Він навіть не знав, на якому плечі носять карабін, козиряв, як мавпа. А ті повороти при маршируванні — хай Господь милує. Коли була команда «Кругом!», йому було байдуже, через яку костомаху це робити: чап, чап, чап — пер ще шість кроків уперед і лише потім обертався, як півень на рожні, а крок тримав, як подагрик, або підтанцьовував — точнісінько як стара шльондра на празнику.

Капрал плюнув:

— Йому навмисне дали страшно заржавілий карабін, щоб навчився чистити. Він тер його, як пес сучку, але навіть якби купив прядива ще на два кеге більше — все одно нічого б не вийшло. Що довше він його чистив, то було гірше — залізо ще більше ржавіло, а при рапорті цей карабін переходив з рук у руки, і всі не могли надивуватися. Адже це сама іржа. Наш капітан, бувало, йому казав: «З вас, пане редакторе, ніколи не буде вояка. Ідіть краще повісьтеся з сорому, годі даремно хліб вояцький жерти». А той