Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Справді, — підтвердив Швейк, — вам тут ніхто не сказав ані словечка, яке ви могли б якось не так тлумачити. Взагалі, коли хтось дуже сильно ображається, то з цього добра, як з цапа молока. Одного разу я сидів у нічній кав’ярні «Тунель». Ми щось розговорилися про орангутангів. Сидів з нами один морячок, він розповідав, нібито орангутанга часто не можна відрізнити від будь-якого вусатого громадянина, бо орангутанг має бороду, зарослу щетиною, як... «ну, каже він, як, наприклад, отой пан біля сусіднього стола». Ми всі оглянулися, а пан з бородою підійшов до морячка і зацідив йому в пику. А моряк розчерепив йому голову пивною пляшкою, аж бородатий пан звалився непритомний. Ми попрощалися з моряком, бо він пішов одразу, як тільки побачив, що того орангутанга мало не вбив. Ми сяк-так відмачулили пана, а цього якраз і не треба було робити, бо щойно він воскрес, одразу ж викликав нічний патруль і змалював справу так, що всіх нас забрали в комісаріат, хоч ми всі були тут зовсім ні при чому. Там він без кінця торочив, начебто ми його вважали за орангутанга і, мовляв, тільки про це й говорили. Він уперто тримався свого. Ми кажемо: «Таж ні, він зовсім не орангутанг», а він знову — орангутанг та й годі, бо він, мовляв на власні вуха це чув. Я попросив пана комісара пояснити йому це. Комісар почав по-доброму пояснювати, а той, як пень. Не дав себе переконати і заявив панові комісару, що він з нами одна рука. Тоді пан комісар велів посадити його до «Іванової хати», щоб протверезів, а ми хотіли повернутися до «Тунелю», але вже не змогли, бо й нас теж посадили за ґрати. Бачите, пане капрал, що може вийти з маленького і незначного непорозуміння, яке й торби січки не варте. Або ось ще: в Окровгліцах був один громадянин. То він образився, коли в Німецькому Броді його назвали смугастою гадюкою. Воно на світі таких слів, які зовсім не підлягають карі, є до бісової мами. Наприклад, якби ми вас охрестили видрою, чи ви могли б за це на нас розгніватися?
Капрал заричав, хоч, правда, це важко було назвати ричанням. Гнів, лють, розпач злилися в довгий потужний звук. Цей концертний номер супроводжувався тонким свистом, який виводив носом крізь сон старший фельдкурат.
Після цього рикання капрала охопила повна депресія. Він сів на лавку, і його водянисті безвиразні очі втупилися в далекі ліси і гори.
— Пане капрал, — сказав охотник, — ви тепер, коли так вдивляєтесь у сумовиті гори й пахучі ліси, нагадуєте мені постать Данте. Ті ж самі шляхетні риси поета, людини ніжного серця й душі, що відгукується на все возвишене. Сидіть, будьте ласкаві, так, як сидите — це вам дуже личить. Як одухотворено, як невдавано й природно ви вибалушуєте очі на довколишні краєвиди. Напевно, ви думаєте про те, як буде гарно, коли навесні у цих побляклих місцях розгорнеться килим барвистих польових квітів...
— І той килим любовно обіймає струмочок, — докинув Швейк, — а наш пан капрал сидить на якомусь пеньку, слинить олівець і пише віршик до «Малого читача».
Капрал сидів зовсім апатично, а охотник почав запевняти, буцімто він бачив голову капрала, вирізьблену на одній скульптурній виставці.
— Пробачте, пане капрал, чи ви не були натурником скульпторові Штурзі[245]?
Капрал глянув на охотника і сумно сказав:
— Ні, не був.
Охотник замовк і простягся на лавці.
Конвоїри грали зі Швейком у карти, капрал з розпуки асистував і дозволив собі навіть зауважити, що Швейк зробив помилку, пішовши зеленим тузом, а йому не треба було козиряти, мав би на останній хід сімку.
— Бувало колись, — відказав Швейк, — у шинках робили гарні написи. І досі пам’ятаю один з них: «Пораднику, не радь сусіду, бо в морду я тобі заїду».
Військовий поїзд під’їжджав до станції, де інспекція проглядала вагони. Поїзд зупинився.
— Так воно і є! — жорстко сказав охотник, багатозначно глянувши на капрала. — Інспекція вже тут.
До вагона ввійшла інспекція.
***
Комендантом військового поїзда штаб призначив офіцера запасу доктора Мраза.
На такі дурні пости завжди пхали офіцерів запасу. Доктор Мраз від цієї посади зовсім утратив розум. Ніяк не міг дорахуватися одного вагона, хоча в цивільному житті був учителем математики реальної гімназії. Крім цього, кількість людей у кожному вагоні не збігалася з підсумком, підбитим після посадки на будейовицькому вокзалі. Коли Мраз переглядав папери, йому здалося, що не знати звідки з’явилося на дві польові кухні більше.
— А тут що за бісова мати? — У нього аж мурашки поза шкірою забігали: невідомим способом розмножилися коні.
У списку офіцерів доктор не міг дошукатися двох кадетів, і їх бракувало до загального рахунку. В передньому вагоні, в канцелярії полку, увесь час шукали одну друкарську машинку. Від цього хаосу в нього розболілася голова. Він уже проковтнув три порошки аспірину і тепер з хворобливим виразом обличчя обшукував поїзд.
Увійшовши з своїм провідником до арештантського купе і переглянувши папери, він прийняв рапорт від нещасного капрала, що той везе двох арештантів і має стільки-то і стільки-то вояків, ще раз порівняв сказане з написаним і роззирнувся.
— А це кого везете з собою? — суворо запитав комендант поїзда, вказуючи на старшого фельдкурата, який спав на животі, виставивши з викликом заднє обличчя просто на інспекцію.
— Голошу слухняно, пане лейтенанте, — загикувався капрал, — ми, той, як його...
— Що це за той як його, — невдоволено забуркотів доктор Мраз. — Говоріть прямо.
— Голошу слухняно, пане лейтенанте, — відізвався замість капрала Швейк, — цей пан, що спить на животі, — якийсь п’яний обер-фельдкурат. Він пристав до нас і вліз сюди, а оскільки це наше начальство, то ми не могли його викинути з вагона, щоб не порушувати субординації. Він, мабуть, переплутав штабний вагон з арештантським.
Доктор Мраз зітхнув і глянув у свої
