Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

з-під своїх окулярчиків лише сліпаками блимав. Для нього було велике свято, коли обходилося без суворого карцера або казарменого арешту. В такий день він звичайно пописував до газет ті свої статейки про знущання над вояками. Якось зробили в нього у валізі обшук. Але й мав він там усяких книжечок — одна радість. Усе про роззброєння та про мир між народами. За це він помарширував аж у гарнізонну тюрму, і з того часу ми з ним уже не тріпали собі нервів. Аж ось несподівано він знову з’явився в канцелярії, посадили його пайки виписувати, щоб не зустрічався з вояками. Ось так і перевівся наш інтелігент на циганський пшик. А міг бути паном, якби через свою дурну голову не втратив права охотника. Лейтенантом міг би стати.

Капрал зітхнув:

— Навіть складок на шинелі не вмів заправити і аж з Праги виписував різні водички та всякі мастила для чищення ґудзиків, та йому це помагало, як бабі кадило, все одно кожний ґудзик був рудий, як Ісав[251]. Але язиком молоти умів добре. Як сидів у канцелярії, то нічого іншого не робив, тільки філософію розводив. Його й раніше на це тягло. Слово «людина», як я вже казав, не сходило в нього з язика. Якось, коли він мудрагелив над калюжею, куди за командою «нідер» мав гепнутися, я йому й кажу: «Коли ви ото починаєте патякати про людину й грязюку, я пригадую собі, що людина була створена з грязюки — то там їй і місце».

Висловившись, капрал почувався вельми вдоволеним і, посміхаючись, чекав, що на це скаже охотник, але замість нього обізвався Швейк:

— Ось за такі самі причіпки свого часу в тридцять п’ятому полку якийсь Конічек проштрикнув себе й капрала. Про це писав «Кур’єр»[252]. Капрал мав на тілі щось із тридцять колотих ран, а з них понад дванадцять смертельних. Вояка потім сів на мертвого капрала і, сидячи на ньому, прохромив себе. Інший випадок трапився пару років тому в Далмації. Там капрала підрізали, і до сьогодні не встановлено, хто то зробив. Це лишилося таємницею, знають тільки, що того зарізаного капрала звали Фіяла і походив він з Драбовні, що коло Турнова. Потім я чув ще такий випадок: одного капрала Рейманека з сімдесят п’ятого полку...

Приємне оповідання перервало голосне кректання на лавці, де спав обер-фельдкурат Лаціна. Отець фельдкурат прокинувся в усій своїй красі і гідності. Його пробудження супроводжувалось такими ж самими явищами, як ранкове пробудження молодого велетня Ґарґантюа, що його описував старий веселий Рабле.

Старший фельдкурат то пердів і гикав на лавці, то голосно позіхав, аж, як то кажуть, хата ходором ходила. Нарешті сів і здивовано запитав:

— Святі небесні, а де це я?!

Побачивши пробудження військового начальства, капрал дуже шанобливо відповів:

— Голошу слухняно, пане обер-фельдкурат, ваша милість — в арештантському вагоні.

Спалах здивування промайнув на обличчі преподобного. З хвилину він сидів мовчки і напружено роздумував. Та марно. Між тим, що він пережив уночі і вранці, і між пробудженням у вагоні з заґратованими вікнами було море неясностей.

Врешті фельдкурат спитав капрала, який усе ще шанобливо стояв перед ним:

— А за чиїм наказом мене, того, так би мовити...

— Голошу слухняно, без наказу, пане обер-фельдкурат.

Священик підвівся, почав ходити поміж лавками і бурмотіти, що справа, мовляв, для нього неясна.

Потім сів знову і спитав:

— А куди ми, власне, їдемо?

— Голошу слухняно, до Брука.

— А чого ж ми їдемо до Брука?

— Голошу слухняно, туди перевели увесь наш Дев’яносто перший полк.

Отець духовний знову почав напружено думати, що ж це, власне, з ним сталося, як він потрапив у цей вагон і чому їде до Брука саме з Дев’яносто першим полком, у супроводі якогось конвою.

Він уже настільки очуняв після пиятики, що розпізнав охотника, а тому й звернувся до нього із запитанням:

— Ви як інтелігентна людина можете мені пояснити без довгих короводів, не замовчуючи нічого, як я опинився серед вас?

— Дуже радо, — приятельським тоном сказав охотник, — просто ви вранці на вокзалі при посадці на потяг пристали до нас, бо були трохи під градусом.

Капрал суворо поглянув на охотника.

— Ви, — продовжував той, — просто влізли у наш вагон — і все. Лягли на лавку, а ось цей Швейк поклав вам під голову свою шинель. Під час контролю на попередній станції вас записали у список офіцерів, які їдуть поїздом. Вас, так би мовити, офіційно виявили, а наш капрал через це піде до рапорту.

— Так, так, — зітхнув отець духовний, — значить, на найближчій станції я мушу перейти до штабних вагонів. А обід подавали, не знаєте?

— Обід буде аж у Відні, пане фельдкурат, — втрутився капрал.

— То це ви поклали мені під голову шинель? — звернувся отець духовний до Швейка. — Щиро вам дякую.

— Я не заслуговую на подяку, — відповів Швейк. — Я зробив так, як повинен робити кожен вояк, побачивши, що його начальник не має нічого під головою і що він трохи ніби отойво. Кожен вояк має шанувати свого начальника, хоч би той був навіть дуже інтересний. У мене великий досвід з фельдкуратами, бо ж я був денщиком у пана фельдкурата Отто Каца. Де веселий і щирий народ.

З похмілля після вчорашньої пиятики на старшого фельдкурата найшов приплив демократизму. Витягнувши сигарету, він подав її Швейкові:

— Запали й пахкай. А ти, — звернувся до капрала, — підеш, як тут говорять, через мене до рапорту? Ти, голубе, не бійся, я тебе з цього витягну, нічого тобі не буде. А тебе, — сказав Швейкові, — візьму з собою. Житимеш у мене, як пампушка в олії.

І в новому нападі великодушності він почав запевняти, що усім зробить щось добре: охотникові купить шоколад, конвоїрам — ром, капрала накаже перевести у фотовідділ при штабі сьомої кавалерійської дивізії. Словом, обіцяв усіх звільнити і ні про кого з них ніколи не забути.

Потім почав усіх підряд частувати цигарками зі свого портсигара, заявивши, що дозволяє арештантам курити і постарається, аби їм зменшили кару. Вони знову зможуть повернутися до нормального військового життя.

— Не хочу, — сказав, — щоб ви мене погано згадували. Маю багато знайомих, і ви зі мною не пропадете. Взагалі, ви справляєте на мене враження порядних людей, а таких Господь Бог любить. Якщо