Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Лісові сойки, — зітхнув мій видавець журналу, вхопившись за голову, — дайте сюди газету, я сам дочитаю.
Я злякався, коли він зненацька захрипнув, читаючи:
— Груздяк, або дрізд чорний турецький, залишиться так само в чеському перекладі груздяком, як дрізд сірий залишиться сірим дроздом.
— Дрізд повинен називатися ялівник, або ялівцівка, пане шеф, — сказав я, — тому що він живиться ялівцем.
Пан Фукс вдарив газетою об стіл і заліз під більярд. Він харчав і видушував з себе останні прочитані слова «Turdus»[244], «груздяк».
— Жодної сойки! — верещав він з-під більярду. — Горішник! Я, панове, кусаюся!
Нарешті, його витягли з-під столу, і на третій день він сконав у родинному колі від запалення мозку.
Його останнім словом у хвилину прояснення було:
— Мені не йдеться про особисту користь, а про добро загальне. З цієї позиції, будь ласка, прийміть мою оцінку як по суті, так... — і гикнув.
Охотник умовк і злорадно промовив до капрала:
— Цим я хотів сказати лиш одне: кожна людина може часом опинитися в дражливій ситуації і наробити помилок.
Правду кажучи, капрал зрозумів лише те, що він помиляється, тому знову відвернувся до вікна і похмуро споглядав, як утікає дорога. Конвоїри ошелешено дивилися один на одного. Найбільшу зацікавленість викликало оповідання у Швейка.
— На світі нічого не приховаєш. Так чи інак, як ми тут чули, шило вилізе з мішка. Навіть те, що дурна сойка не є горішником. Це насправді дуже цікаво, коли хтось ловиться на таку приманку. Придумувати нових тварин, ніде правди діти, справа тяжка, але показувати вигадану тварину, що не кажіть, куди важче. Колись багато років тому жив у Празі якийсь Местек. Він відкрив русалку і показував її на Тавлічковій вулиці на Виноградах, за ширмою. У ширмі був отвір, і кожен міг побачити у півтемряві звичайнісіньку канапу, на якій вилежувалася одна бабера з Жижкова. Ноги в неї були завинені зеленим газом, і це мало зображати хвіст. Її волосся було пофарбоване назелено, руки в рукавичках, а до них були причеплені плавці з картону, також зелені, а на хребті прикріплене мотузкою якесь стерно. Молодь до шістнадцяти років туди не пускали, а всі, кому минуло шістнадцять і хто мав гроші заплатити за вхід, не могли нахвалитися, яка в цієї морської сирени велика дупа з написом «До побачення!» Щодо грудей, то тут справа була гірша, вони моталися до пупа, як у старої шльондри. О сьомій годині вечора пан Местек замикав панораму і говорив: «Русалко, можете йти додому». Вона переодягалась, і о десятій вечора її вже можна було побачити на Таборській вулиці. Вона там прогулювалася і при зустрічі з чоловіками інтимно казала: «Красунчику, ходім зі мною на фіґлі-міґлі». Але в русалки не було жовтого білета, і під час поліцейської облави пан Драшлер замкнув її разом з іншими подібними «мишками», і Местеків прибуток таким чином урвався.
Старший фельдкурат раптом звалився з лавки, але не прокинувся і спокійнісінько спав собі долі, на підлозі. Капрал зніяковіло дивився на нього, потім у загальній тиші без будь-чиєї допомоги підняв і поклав його на лавку. Було видно, що капрал втратив увесь авторитет. Коли він слабким безнадійним голосом проказав:
— А ви що, не можете мені допомогти? — всі конвоїри подивилися на нього, як привиди і жоден з них і пальцем не ворухнув.
— Ви б його залишили, хай би хропів там, де лежав, — зауважив Швейк. — Я з своїм фельдкуратом інакше не поводився. Якось я його залишив спати в убиральні, іншим разом він у мене виспався на шафі, раз в чужому домі, у ночвах, і де він тільки не спав.
Капрал раптово відчув приплив рішучості. Бажаючи показати, хто тут, власне, пан, він гримнув на Швейка:
— Замкніть пельку і не базікайте! Всякий денщик буде мені тут своїм дурним язиком молоти! Ви — блоха!
— Так, безумовно, а ви, пане капрал, Бог, — відповів Швейк зі спокоєм філософа, ящо хоче в усьому світі створити земний рай і пускається при тому в гарячі дебати. — Ви скорботна богородиця.
— Господи Боже, — вигукнув охотник, здіймаючи вгору руки, — наповни наші серця любов’ю до всіх капралів, щоб ми на них не дивилися з огидою. Благослови наш конгрес у цій пересувній буцегарні на рейках.
Капрал почервонів, як рак, і рвонувся з місця:
— Я забороняю вам робити будь-які зауваження. Ви, нещасний охотяга!
— Це ж зовсім не ваша провина, — заспокійливим тоном сказав охотник. — Багатьом родам і видам природа відмовила в інтелекті. Вам доводилось, мабуть, чути про людську дурість? Чи не краще було б, якби ви народилися ссавцем іншого виду і не носили цього ідіотського імені «людина» і назви «капрал»? Ви дуже помиляєтеся, коли, взявшись під боки, гадаєте, що ви великий пан і найдостойніша в світі істота. А ось відпорють вам зірки, і ви — нуль, один з тих нулів, яких абсолютно байдуже відстрілюють тепер по всіх окопах і фронтах. А коли вам причеплять на комір ще одну цяцьку і зроблять з вас тварину з назвою юшкоїд, то й тоді ви не спіймаєте Бога за бороду. Ваш кругозір ще більше звузиться, і коли десь на бойовищі ви зложите свої культурно недорозвинуті кістки, то в цілісінькій Європі по вас ніхто не заплаче.
— А я доб’юся того, що вас ще посадять! — розпачливо вереснув капрал.
Однорічний охотник усміхнувся:
— Вам хотілося б мене замкнути, мабуть, тому, що я вас образив? У такому випадку ви набрехали б, адже при вашому розумовому багажі ви взагалі неспроможні збагнути, в чому саме полягає образа. Крім того, б’юсь об заклад на що хочете, ви взагалі нічого не запам’ятали з нашої розмови. Коли я вам
