Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Ще нам тільки цього бракувало, — велемудро мовив капрал. — І без того вже маємо тих військових винаходів хоч гать гати. Ось узяти, наприклад, маски для затруювання газами. Натягнеш собі таке на голову — і ти вже моментово отруєний, як нам пояснювали в старшинській школі.

— Вони вам тільки страху напускають, — зауважив Швейк, — жоден солдат нічого не повинен боятися. І коли б хто в бою упав навіть в сортирну яму, то встав би, облизався і пішов далі воювати. А щодо отруйних газів, то після свіжого хліба і гороху з шрапнеллю наш бик ще з казарми до всього звик. Але тепер, кажуть, москалі винайшли щось проти старшин.

— Це, здається, особливі електричні струми, — доповнив охотник. — Притягувані целулоїдними зірками на комірі старшини, вони викликатимуть вибух. Словом, як-то кажуть, від біди не втекти.

Капрал, хоч до служби в армії і крутився біля волів, все ж нарешті второпав, що з нього глузують, відійшов і став на чоло конвою.

Вони вже наближалися до вокзалу, де будейовчани прощалися зі своїм полком. Прощання не мало офіційного характеру, але площа перед вокзалом була заповнена громадянами, які чекали на військо.

Цікавість і увага Швейка зосередилися на юрбі громадян, що розтяглася довгою шпалерою. І як це звичайно буває, зразкові вояки лишилися позаду, а наперед вийшли ті, яких конвоювали.

Зразкових вояків пізніше мали, як оселедців, напхати в телятники, а Швейка з охотником везти у спеціальному арештантському вагоні, які завжди чіпляли до військових поїздів зразу за штабними вагонами. Причому в такому арештантському вагоні було місця — хоч конем грай.

Швейк не міг утриматись, щоб не вигукнути в бік шпалер «Nazdar!»[231] і не замахати шапкою. Це так суґестивно подіяло, що юрба повторила привітання, і «наздар» полетіло по всій площі і загриміло перед вокзалом. Там далеко попереду люди загомоніла: «Вже йдуть!».

Капрал з конвою розгубився і заверещав на Швейка, щоб той заткнув пельку, але оклики ширилися, як лава. Жандарми відпихали шпалери, звільняючи дорогу конвоєві, але юрба кричала «Nazdar!» і вимахувала шапками й капелюхами.

Це була Грандіозна маніфестація. З вікон готелю навпроти вокзалу якісь дами махали хустинками й кричали: «Хайль!». До «наздар» приєднувалося «хайль», а якогось ентузіаста, що використав нагоду і вигукнув: «Nieder mit den Serben»[232], збили у штучно викликаній штовханині з ніг і трохи потоптали.

Як електрична іскра, неслося далі: «Вже йдуть!».

І вони йшли. Швейк під багнетами приязно махав юрбі рукою, а охотник поважно козиряв.

Так увійшли у вокзал, і коли прямували до призначеного військового поїзда, оркестр стрілецького полку, диригента якого спантеличила несподівана маніфестація, мало не заграв: «Сохрани нам, святий Боже». Та, на щастя, в останню хвилину з’явився в чорному котелку старший фельдкурат Сьомої кавалерійської дивізії, отець Лаціна, і почав наводити порядок.

Його історія була дуже проста. Він, цей пострах всіх офіцерських їдалень, кендюх, ненажера, щойно вчора приїхав до Будейовиць і нібито випадково взяв участь у невеличкому банкеті офіцерів полку, що від’їжджав. Він їв і пив за десятьох і, будучи під мухою, бігав до офіцерської кухні виманювати в кухарів якісь рештки. Поглинав миски підлив і кнедлів, рвав, як хижак, зубами м’ясо, а під кінець добрався в кухні до рому, нажлуктився, як свиня, браги, аж почав ригати, а потім знов повернувся на прощальну вечірку, пив і пив, аж чуприна курилася.

В цьому він мав багатий досвід, в Сьомій кавалерійській дивізії офіцери завжди доплачували за нього. А вранці вбив собі в голову, начебто він зобов’язаний наводити порядок при від’їзді перших полкових ешелонів, і тому вештався вздовж шпалер і поводився на вокзалі так, що офіцери, які керували відправкою полку, замкнулися від нього у канцелярії начальника станції.

Тому він і з’явився знову перед вокзалом саме вчасно, щоб затримати паличку диригента, готового вже диригувати «Сохрани нам, святий Боже».

— Halt![233] — вигукнув він. — Ще ні, я сам подам знак! Поки що спочиньте, а я скоро прийду.

Пішов на вокзал і, пустившись за конвоєм, затримав і його своїм «гальтом».

— Куди? — суворо спитав капрала, який не знав, що робити в новій ситуації.

Замість нього добродушно відповів Швейк:

— Нас везуть до Брука. Якщо хочете, пане обер-фельдкурат, можете їхати з нами.

— Таки поїду, — заявив отець Лаціна і, звертаючись до конвою, додав: — Хто каже, що я не можу їхати? Vorwärts! Marsch![234]

Старший фельдкурат, опинившись в арештантському вагоні, ліг на лавку, добряга Швейк скинув шинель і поклав її отцеві Лаціні під голову, а охотник сказав пошепки переляканому капралові: «Обер-фельдкуратам треба догоджати!»

Отець Лаціна, зручно вмостившись на лавці, почав лопотіти:

— Рагу з грибами, панове, тим краще, чим більше грибочків. Але грибочки треба перше смажити на цибулі, а тоді вже докидати лавровий лист і цибулю.

— Та цибулю ви ласкаво вже раз давали, — відізвався охотник, незважаючи на розпачливі погляди капрала, який бачив в отцеві Лаціні хоч і п’яного, але все ж таки начальника.

Становище капрала було справді розпачливе.

— Так, — докинув Швейк, — пан обер-фельдкурат правду кажуть. Що більше цибулі, то краще. В Пакомержіцах був бровар. То той додавав цибулю і до пива, бо, мовляв, цибуля викликає спрагу. Цибуля взагалі дуже корисна річ. Печену цибулю прикладають і до болячок...

Отець Лаціна тим часом, лежачи на лавці, говорив упівголоса, наче крізь сон:

— Все залежить від коріння: яке коріння і скільки його даємо. Не можна перечорноперчити, ані перечервоноперчити.

Щодалі він говорив усе повільніше й тихіше:

— Пере-гвоз-дичи-ти, пере-цитринити, пере-ново-коре-нити, пере-муска-ту... — Він не договорив і заснув. Коли йому набридало хропіти, він свистів носом.

Капрал ошелешено дивився на нього, а конвоїри на своїх лавках тихенько підсміювалися.

— Цей так швидко не прокинеться, — кинув Швейк за хвилину. — Він п’яний, як чіп. Не бійтеся, — підбадьорював Швейк, бачачи, що капрал боязко подає йому знак мовчати, — Тут нічого не зміниш, він нализався, як Бог звелів. Він у чині капітана. Але це байдуже, кожен з цих фельдкуратів нижчого чи вищого чину має вже такий талан від Бога — за кожної нагоди напиватися до нестями. Я служив у фельдкурата Каца, то він міг би пропити й ніс між очима. Все, що цей тут викомарює — дурниця супроти того, що викомарював там той.