Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Знаю, — коротко сказав полковник, — охотницький покидьок. Ким ви були в цивільному житті? Вивчали класичну філософію? Отже, розпиячений інтелігент? Пане капітане, — звернувся він до Заґнера, — приведіть сюди усю школу однорічних охотників. І ось з такими, — продовжував полковник, знову звертаючись до охотника, — як вельможний пан студент класичної філософії, ми тут повинні паскудитись. Kehrt euch[224]. Так я й знав. Складки на шинелі не в порядку, наче щойно від повії повернувся або валявся в борделі. Я вас, лебедику, рознесу.

Школа однорічників вийшла на подвір’я.

— В каре! — наказав полковник.

Підсудних і полковника оточили тісним квадратом.

— Гляньте лишень на цього героя, — ревів полковник, вказуючи канчуком на колишнього студента. — Він утопив у горілці честь однорічних охотників, гідність тих, з кого мають вийти кадри порядних офіцерів, готових вести вояків до слави на полі бою. Але куди б цей п’яничка повів своїх людей? З кнайпи до кнайпи. Випив би увесь ром, призначений для його вояків. Можете сказати щось на своє виправдання? Не можете. Гляньте на нього. Навіть на своє виправдання нічого не може сказати, а в цивільному житті вивчає класичну філософію. Дійсно класичний випадок.

Полковник вимовив останні слова підкреслено повільно і плюнув:

— Класичний філософ, який напідпитку скидає уночі кашкети з офіцерів? Потворо! Щастя, що це був якийсь там офіцерик артилерист.

У цих останніх словах була сконцентрована уся ненависть 91-го полку до будейовицької артилерії. Горе артилеристові, який вночі потрапив би до рук полкового патруля або навпаки. Це була непримиренна, страшна ненависть, родова кривава помста, що переходила у спадщину від одного призову до іншого і супроводилася з обох боків традиційними розповідями про те, як піхотинці поскидали артилеристів у Влтаву або навпаки. Як вони побилися в «Порт-Артурі», «Під Трояндою» чи в інших численних ресторанчиках та пивничках головного міста Південної Чехії.

— Проте, — продовжував полковник, — за таку провину треба суворо карати. Цього типа треба викинути з охотницької школи і морально знищити. Досить уже з нас таких інтеліґентиків у армії. Regimentskanzlei![225]

Фельдфебель з полкової канцелярії поважно підійшов, тримаючи напоготові папери й олівець.

Було тихо, як у судовій залі, коли судять убивць і голова повідомляє: «Оголошується вирок».

Саме таким голосом полковник і заявив:

— Однорічний охотник Марек засуджується на двадцять один день посиленого арешту. Після відбуття кари — на кухню, чистити картоплю.

Звернувшись до охотницької школи, полковник наказав шикуватися в колони. Було чути, як вони швидко групуються четвірками і відходять, причому полковник зауважив капітанові Заґнеру, що в них це не дуже клеїться і щоб той по обіді повторив з ними на подвір’ї маршові вправи.

— Це мусить гриміти, щоб аж луна котилася. Ага, мало не забув. Скажіть їм, що вся школа матиме п’ять днів казарменого арешту, щоб ніколи не забули свого колишнього товариша, цього гультяя Марека.

А гультяй Марек стояв собі біля Швейка з дуже вдоволеною міною. Про краще він і не мріяв. Безперечно, ліпше чистити на кухні картоплю, виробляти кнедлі і обгризати якесь там ребро, ніж з повною матнею під ураганним вогнем ворога горлати: «Einzeln abfallen! Bajonett auf!»[226]

Відійшовши від капітана Заґнера, полковник Шредер зупинився перед Швейком і уважно поглянув на нього. Швейкову фігуру в цю хвилину репрезентувало його кругловиде усміхнене обличчя, прикрашене великими вухами, які стирчали з-під насунутого військового кашкета. Уся постать справляла враження цілковитої безтурботності і відсутності почуття будь-якої провини. Його очі питали: «Скажіть, будьте ласка, невже я зробив щось зле?» І ті самі очі промовляли: «Навіть якщо й сталося щось таке, то невже мене можна в тому звинувачувати?»

Полковник, узагальнивши свої оглядини, кинув фельдфебелеві одне запитання:

— Ідіот?

І в ту ж мить полковник побачив, як уста на цьому добродушному обличчі розтулилися, і Швейк відповів замість фельдфебеля:

— Голошу слухняно, пане полковнику, — ідіот!

Полковник Шредер кивнув ад’ютантові і відійшов з ним набік. Потім покликав фельдфебеля і вони продивилися матеріали про Швейка.

— Ага, — сказав полковник Шредер, — то це той денщик надпоручника Лукаша, який, згідно з його рапортом, загубився в Таборі. На мою думку, панове офіцери самі повинні виховувати своїх денщиків. Коли вже пан надпоручник Лукаш вибрав собі такого безнадійного ідіота за денщика, хай з ним сам і мучиться. Має на це досить вільного часу, тим більше, що він нікуди не ходить. Правда ж, ви його теж ніколи не бачили в нашому товаристві? Отже, як бачите, він має більше ніж досить часу, щоб належно видресирувати свого денщика.

Полковник Шредер підійшов до Швейка і, дивлячись в його добродушне обличчя, сказав:

— Пришелепувата тварюко, маєте три дні посиленого арешту, а коли відсидите — зголосіться до надпоручника Лукаша.

Таким чином, Швейк у полковому карцері знову зійшовся з охотником, а надпоручник Лукаш, мабуть, до нестями зрадів, коли полковник Шредер, закликавши його до себе, повідомив:

— Пане надпоручнику, здається, тиждень тому після свого прибуття до полку ви подали мені рапорт, щоб я призначив вам нового денщика замість того, якого ви загубили десь у Таборі. Він повернувся, і тому...

— Пане полковнику, — благально промовив надпоручник Лукаш.

— Я вирішив, — твердо наполіг полковник, — посадити його на три дні, після чого надішлю його знову до вас...

Приголомшений надпоручник Лукаш вийшов з канцелярії полковника, похитуючись, мов п’яний.

***

Усі три дні, проведені в товаристві однорічного охотника Марека, проминули для Швейка дуже приємно. Щовечора вони обидва влаштовували на нарах патріотичні виступи.

Увечері з тюрми, як завжди, лунало: «Сохрани нам, святий Боже» і «Prinz Eugen, der edle Ritter»[227]. За цей час вони переспівали цілу низку вояцьких пісень, а коли надходив наглядач, його зустрічали кантатою:

Наш старий наглядач

Не сміє вмирати,

Прийде чорт із пекла

Сам його забрати.

В пеклі об підлогу

Тріпне ним з прожогу,

Всі чорти рогаті

Кинуться на нього.

Над нарами охотник змалював наглядача, а під ним написав слова старої пісеньки:

Як ішов я в Прагу по ковбаси,

Здибав мене жевжик біля каси.

А той жевжик — наш тюрмило,

Хтів мене вкусити, а я — в рило!

А в той час, коли обидва дражнили наглядача, як дражнять червоною хусткою у Севільї андалузького