Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Однорічний замовк, а потім почав знову, очевидно, склавши собі під час паузи план дальшої розповіді про стосунки в казармах:
— Це трапилося за капітана Адамічки, людини зовсім апатичної. Сидячи в канцелярії, він звичайно дивився в порожнечу, як тихий божевільний, і мав такий вираз обличчя, мовби хотів сказати: «Про мене, хоч моєю головою та й об тин». При батальйонсрапорті казна про що думав. Одного разу до батальйонного рапорту зголосився вояк з 11-ої роти зі скаргою, що хорунжий Дауерлінґ увечері на вулиці назвав його чеською свинею. Цей вояка до війни був палітурником, робітником, що зберіг почуття національної гідності.
— Так, так, отакі, значить, справи, — тихо сказав капітан Адамічка, бо він завжди говорив дуже тихо. — Сказав це увечері на вулиці? Треба ствердити, чи ви мали дозвіл вийти з казарми. Abtreten!
За якийсь час капітан Адамічка наказав покликати того, хто скаржився.
— Стверджено, — сказав він так само тихо, — що ви мали відпустку з казарми до 10-ої години вечора. Тому не будете покарані. Abtreten!
Відтоді про цього капітана Адамічку говорили, що він має почуття справедливості. Але ж його, милий друже, послали на фронт, а на його місце призначили майора Венцеля. Цей просто сатанів, коли йшлося про національні цькування. Хорунжому Дауерлінґу він добре вкоротив язика. У майора Венцеля жінка була чешка. І тому він найбільше боявся національних сварок.
Свого часу, коли Венцель служив ще капітаном у Кутній Горі, він якось сп’яну вилаяв чеською сволотою старшого офіціанта в одному готелі. (Слід зазначити, що вдома і в товаристві майор Венцель говорив лише по-чеськи, і його сини вчилися в чеській гімназії). Але слово вилетіло, і цей випадок одразу ж потрапив у місцеві газети, а якийсь депутат навіть подав інтерпеляцію у віденський парламент про поведінку капітана Венцеля в готелі. Венцель мав великі неприємності, бо це було саме в час затвердження парламентом законопроекту про військову повинність, а тут, будь ласка, ця історія з п’яним капітаном Венцелем з Кутної Гори.
Потім капітан Венцель довідався, що все це йому наробив якийсь Зітко — підхорунжий з охотників. Саме Зітко і написав до газети, бо між ним і капітаном Венцелем була ворожнеча ще відтоді, коли Зітко в одному товаристві в присутності капітана Венцеля пустився у міркування про велич природи. Досить, каже, озирнутися навколо і подивитися, як темні хмари закривають обрій, як гори пнуться високо до неба, як реве водоспад у лісі і співають птахи, й ви замислитесь про те, що таке, власне, якийсь там капітан порівняно з величчю природи. Він такий самий нуль, як і кожен підхорунжий.
Всі офіцери були тоді під чаркою, і капітан Венцель хотів оперіщити нещасного філософа Зітка, як сиву кобилу. Ворожнеча посилювалася, і капітан, де тільки міг, переслідував Зітка, тим паче, що сказане підхорунжим стало приповідкою.
«Що таке капітан Венцель порівняно з величчю природи», — говорили від малого до великого по всій Кутній Горі. «Я того гультяя доведу до самогубства», — погрожував капітан Венцель. Але Зітко пішов у відставку і продовжував вивчати філософію. З того часу й триває запекла лють майора Венцеля до молодих офіцерів. Навіть підпоручники не почуваються безпечними від його диких витівок. А про кадетів та хорунжих уже й казати годі.
— Передушу їх, як блощиць, — каже, бувало, майор Венцель, — і горе тому хорунжому, який би заради дурниці пригнав когось до батальйонсрапорту.
Майор визнавав лише великі і страшні провини, коли, наприклад, хтось, будучи на варті, заснув біля порохового льоху, або коли б вояк зробив ще якийсь гірший злочин, наприклад, перелазив би вночі через мур Мар’янських казарм і заснув зверху на мурі, або його зловили вночі патрулі крайової оборони або артилерійські патрулі. Словом, коли б хто допустився таких страшних речей, через які упала б ганьба на ввесь полк. Чув я раз, як він гримів у коридорі: «Господи Боже мій! Його вже втретє зловив патруль крайової оборони! Зараз же посадити цю тварюку до хурдиги. Таких йолопів треба гоном гнати з полку, хай ідуть до обозу гній возити. Він навіть не побився з ними! Це не вояк, а якесь вуличне підмітайло. Жерти йому дайте аж позавтра, сінник теж заберіть. Та запхайте в одиночку і не давайте чим укриватись!»
Тепер, приятелю, уявіть собі, що зараз же після приходу до нас майора Венцеля той пришелепуватий хорунжий Дауерлінґ пригнав до батальйонсрапорту одного вояка за те, що той, мовляв, зумисне йому не козирнув, коли він, Дауерлінґ, у неділю пополудні їхав фіакром через площу з якоюсь дівчиною. Ну й пекло було тоді на батальйонсрапорті, розповідав старшина. Фельдфебель батальйонної канцелярії втік з паперами в коридор, а майор Венцель верещав на Дауерлінґа:
«Я цього не стерплю. Himmeldonnerwetter![218] Я забороняю! Ви знаєте, пане хорунжий, що таке батальйонсрапорт? Батальйонний рапорт це вам не Schweinefest[219]. Як він міг вас бачити, коли ви їхали через площу? Ви ж самі вчили, що при зустрічі треба козиряти старшим, але це не значить, що вояк повинен крутитися, як та сорока на тину, щоб знайти пана хорунжого, який переїжджає через площу. Мовчіть, будь ласка! Батальйонний рапорт — це дуже важливий захід. Коли вояк уже запевняв, що не бачив вас, бо саме на променаді козиряв мені, розумієте, мені, обернувшись до мене, до майора Венцеля, лицем, і не міг бачити ззаду фіакр, який вас віз, то, думаю, цьому треба вірити. У майбутньому, будь ласка, не турбуйте мене такими дурницями!». З цього часу Дауерлінґ змінився.
Охотник позіхнув:
— Треба виспатись перед тим реґіментсрапортом. Я хотів вам лише бодай поверхово змалювати, як виглядає життя у нас в полку. Полковник Шредер не любить майора Венцеля. Це взагалі дикуватий павук. Капітан Заґнер, на чиїх плечах лежить охотницька школа, бачить у Шредерові тип справжнього вояки, хоч полковник Шредер нічого так не боїться, як фронту. Заґнер — це хитрий викрутень, на всі боки тертий. Він, так само, як і Шредер, не любить офіцерів запасу. Називає їх цивільними смердюхами. На охотників поглядає, як на диких тварин. Їх, мовляв, треба перетворити на військові машини, нашити на них зірки і послати на фронт, щоб
