Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Дорогою від вокзалу до Мар’янських казарм у Будейовицях він спазматично втуплював очі в Швейка і щоразу, наближаючись до рогу або перехрестя, ніби мимохідь розповідав Швейкові, скільки вони дістають бойових набоїв на випадок ескортування затриманих. На це Швейк відповідав, що на його думку, жоден жандарм не стрілятиме в когось на вулиці, щоб не накоїти лиха. Жандарм з ним сперечався, і обидвоє не помітили, як причалапали до казарм. У казармах уже другий день чергував надпоручник Лукаш. Коли до нього привели Швейка з паперами, він, нічого не передчуваючи, сидів за столом у канцелярії.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я знову тут, — з урочистою міною козирнув Швейк.

Свідком усієї цієї сцени був хорунжий Котятко. Пізніше він оповідав, буцімто після Швейкового рапорту надпоручник Лукаш підстрибнув, ухопився за голову і беркицьнув навзнак просто на Котятка. Коли він очуняв, Швейк, не відриваючи увесь той час руки від козирка, повторив:

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я знову тут.

І нібито надпоручник Лукаш, блідий, як полотно, тремтячою рукою взяв Швейкові папери, підписав, сказав жандармові, що все в порядку, і, попросивши усіх вийти геть, замкнувся зі Швейком у канцелярії.

Ось так завершився Швейків будейовицький анабазис. Нема сумніву, що коли б Швейкові не перешкоджали, він і сам би дійшов до Будейовиць. А те, що державні установи вихваляються, нібито вони доставили Швейка на місце служби, то це просто помилка. При Швейковій енергії і рішучому бажанні воювати, офіційні установи, втрутившись у цю справу, лише накидали йому під ноги колод.

***

Швейк і надпоручник Лукаш дивилися один на одного.

Надпоручникові очі світилися страшно, грізно і розпачливо, а Швейк дивився на поручника ніжним поглядом, сповненим любові, мов на втрачену і знову знайдену коханку.

В канцелярії було тихо, як у костелі. Лише з коридора чулися кроки. Хтось ходив там сюди-туди. Якийсь сумлінний однорічний охотник, залишившись удома через нежить, що було помітно з його голосу, гугнявив, намагаючись запам’ятати: «Як треба у фортецях вітати членів цісарського дому». Чітко долинали слова: «Sobald die höchste Herrschaft in der Nähe der Festung anlangt, ist das Geschütz auf allen Bastionen und Werken abzufeuern, der Platzmajor empfängt dieselbe mit dem Degen in der Hand zu Pferde, und reitet sodann vor!»[187]

— Заткніть там пащеку, — заверещав у коридор надпоручник. — Геть звідси до бісової матері. Якщо хворі — лежіть у ліжку.

Було чути, як сумлінний охотник віддаляється і з другого кінця коридору аж сюди долинає, мов тиха луна, його гугнявий голос: «In dem Augenblicke, als der Kommandant salutiert, ist das Abfeuern des Geschützes zu wiederholen, welches bei dem Absteigen der höchsten Herrschaft zum drittenmale zu geschehen hat»[188].

А надпоручник і Швейк знову мовчки дивилися один на одного, аж врешті Лукаш промовив з жорстокою іронією:

— Сердечно вітаю вас, Швейку, з прибуттям до Чеських Будейовиць. Кого мають повісити, той не втоне. Вже видали наказ про ваш арешт, і завтра ви підете до полкового рапорту. Я з вами не буду більше собі нервів псувати. Годі вже, намучився аж по самі гланди, мій терпець урвався. Подумати тільки, як я міг так довго жити з таким ідіотом, як ви...

Він почав ходити по канцелярії.

— Ні, це жахливо. Дивуюся, чому я вас не застрелив. Що б мені за це могло бути? Нічого. Мене б звільнили. Ви це розумієте?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я це цілком розумію.

— Не надумайте, Швейку, знов викидати свої коники, бо може трапитись нещастя. Нарешті ми вам як слід хвоста прикрутимо. Ви з дурного розуму так натягли усі струни, аж вони катастрофічно тріснули, Надпоручник Лукаш потер руки:

— Тепер вам, Швейку, амінь.

Він повернувся до свого столу, написав на клаптику паперу декілька рядків і, покликавши вартового, наказав відвести Швейка до тюремника і передати йому цей папір.

Швейка повели через подвір’я, а надпоручник з неприхованою радістю дивився, як тюремник відчиняє двері з чорно-жовтою табличкою «Regimentsarrest»[189], як Швейк зникає за тими дверима і як за хвилину звідти виходить тюремник сам.

— Слава тобі Господи, — подумав Лукаш уголос, — він уже там.

У темному просторі буцегарні Мар’янських казарм Швейка сердечно привітав опасистий охотник, що валявся на сіннику. Він був тут єдиний в’язень і нудьгував на самоті вже другий день. На Швейкове запитання, за віщо його посадили, відповів: «Та за дурницю». Вночі під портиком на площі він помилково вшкварив по голові одного поручника-артилериста. Власне, навіть не вшкварив, а лише скинув йому з голови кашкета. Трапилося це так: той поручник уночі, мабуть, чекав під портиком на якусь повію. Він стояв спиною до охотника, якому здалося, що це його однокашник, Франтішек Матерна.

— Він теж такий курдупель. Отож я тихцем підкрався ззаду, скинув йому кашкета з голови та й кажу: «Сервус, Францик». А той ідіот почав свистіти патрулям. Ну, й вони мене забрали.

— Можливо, — припускав охотник, — при тій оказії я й тернув разів зо два по його морді, але, на мою думку, це справи не міняє, бо тут помилка цілком явна. Він і сам визнає, що я сказав: «Сервус, Францик», а його хрестили Антоном. Це зовсім ясно. Мені може зашкодити хіба лиш те, що я втік з лазарету, а коли ще вилізе і та історійка з «Krankenbuch’om»...[190]

— Бо щойно мене рекрутували, — оповідав він далі, — я найперше найняв у місті кімнату й намагався обзавестись ревматизмом. Тричі підряд я надудлився, а потім, коли падав дощ, ліг за містом у рів і роззувся. Не взяло. Тоді я вночі взимку цілий тиждень по ночах купався в Мальші, але вийшло навпаки. Я так, друзяко, загартувався, що вже міг цілу ніч лежати в снігу на подвір’ї дому, де я жив, а вранці, коли мене люди будили, у мене були такі теплі ноги, мовби я спав у повстяних пантофлях. Бодай би якась ангінка прилипла. Та де там, як заворожило... Навіть того дурного збура не міг ніде підчепити. Щодня ходив у «Порт-Артур», деякі