Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
***
Ротмістр вивчав «беріхт» жандармського вахмістра з Путіма про Швейка. Перед ним стояв жандармський вахмістр Матейка і з досадою думав: «Поцілував би ти мене в уста малинові з усіма твоїми беріхтами», бо саме у цей час внизу у Отави на нього чекали картярі з партією «шнопса».
— Останнього разу, я вам, Матейку, казав, — промовив ротмістр, — що найбільший йолоп, якого я коли-небудь бачив — це жандармський вахмістр із Протівіна, але, як свідчить цей беріхт, його набагато перевершив вахмістр з Путіма. Вояк, приставлений сюди цим негідним п’янюгою сержантом, з яким вони обидва були зв’язані між собою, мов ті собаки, зовсім не шпигун, а звичайнісінький дезертир. Ну й дурниць він тут награмузляв, таж навіть маленька дитина відразу зрозуміє, що цей дурень був п’яний, як папський прелат. Приведіть сюди того вояка, — наказав він, ще раз перечитуючи рапорт з Путіма. — Ще ніколи в житті я не бачив такого нагромадження нісенітниць. І до того ж він посилає цього підозрілого під конвоєм такої тварюки, як його сержант. Ні, вони ще мало мене знають. Я їм покажу де раки зимують. Вони доки тричі на день зі страху передо мною в штани не накладуть, доти думатимуть, що в мене на голові можна кілки тесати.
Ротмістр почав розводитись про те, що жандарми тепер саботують усі накази, і тому пишуть беріхти: відразу видно, що кожен вахмістр з усього робить собі смішки, аби тільки справу ще більше заплутати.
Коли начальство звертає їхню увагу на можливе проникнення в округу шпигунів, жандармські вахмістри починають фабрикувати цих шпигунів цілими пачками, а якщо війна триватиме ще якийсь час, то з усього апарату постане один величезний дурдом. Нехай з канцелярії телеграфують до Путіма, щоб завтра вахмістр з’явився у Пісеку. Я вже йому виб’ю з голови цю «величезну подію», про яку вахмістр пише на початку свого рапорту.
— З якого полку ви втекли? — привітав ротмістр Швейка.
— Ні з якого.
Ротмістр глянув на Швейка і, побачивши на його спокійному обличчі цілковиту безтурботність, запитав:
— Звідки ви взяли цей однострій?
— Кожен вояка, прийшовши до армії, дістає однострій, — відповів Швейк з лагідним усміхом. — Я служу в Дев’яносто першому полку, і не тільки не втік зі свого полку, а навпаки.
Слово «навпаки» він вимовив з таким притиском, що ротмістр зробив жалісливу міну і спитав:
— Як то — навпаки?
— Справа дуже проста, — щиро сказав Швейк. — Я йду до свого полку, я його шукаю, а не тікаю від нього. Я не хочу нічого іншого, окрім якнайшвидше дістатися до свого полку. Мене вже й самого це починає нервувати, як подумаю, що, мабуть, віддаляюся від Чеських Будейовиць, а там на мене чекає увесь полк. Пан вахмістр у Путімі показував мені на мапі, що Будейовиці лежать на півдні, а він замість цього обернув мене носом на північ.
Ротмістр махнув рукою, немов хотів сказати: «Той вичворяє ще кращі речі, ніж обертати людей носом на північ».
— Отже, ви не можете знайти свого полку, — сказав він, — ви йшли його шукати?
Швейк пояснив йому всю ситуацію. Назвав Табор і всі місця, якими йшов до Будейовиць: Мілевське — Квєтов — Враж — Мальчин — Чижова — Седлець — Гараждовиці — Радомишль — Путім — Штєкно — Стракониці — Волинь — Дуб — Водняни — Протівін і знову Путім.
З величезним запалом Швейк змалював свою боротьбу з долею, як він усіма силами хотів дістатися, незважаючи на перешкоди, до свого Дев’яносто першого полку в Будейовицях і як усі його зусилля були марні.
Говорив із запалом, а ротмістр механічно креслив олівцем на клаптику паперу зачароване коло, з якого хвацький вояк Швейк, рушивши в дорогу до свого полку, ніяк не міг вирватись.
— Це була геркулесова праця, — мовив нарешті ротмістр, з цікавістю слухаючи Швейкові скарги на те, як це його злостить, що він так довго блукав і не міг дістатися до свого полку. — Напевно, це було незвичайне видовище, коли ви крутилися довкола Путіма.
— Все вже було б ясно, — докинув Швейк, — якби не цей пан вахмістр в його нещасному жандармському гнізді. Він узагалі не спитав навіть, як мене звати, який мій полк, і все йому чомусь здавалося дуже дивним. Таж він повинен був дати наказ відвезти мене до Будейовиць, а в казармах йому б уже сказали, чи той це Швейк, що шукає свого полку, чи якась підозріла людина. Я вже другий день міг бути на місці і виконувати свої військові обов’язки.
— Чому ж ви в Путімі не сказали, що тут сталася помилка?
— Бо на нього, як я бачив, шкода було слів тратити. Ще старий шинкар Рампа на Виноградах казав, що коли в нього хтось хотів випити в борг, то часом на ту людину находить така хвиля, що вона до всього стає глуха, мов той пень.
Ротмістр довго не роздумував. Зміркував, що коли людина хоче дістатися до свого полку, це свідчить про найглибшу людську дегенерацію, і, зберігаючи всі правила й красу службового стилю, він звелів вистукати на машинці:
ШТАБУ ДЕВ’ЯНОСТО ПЕРШОГО ЦІСАРСЬКО-КОРОЛІВСЬКОГО ПІХОТНОГО ПОЛКУ В ЧЕСЬКИХ БУДЕЙОВИЦЯХ.
На додаток до цього листа припроваджується Йозеф Швейк, піхотинець, як він стверджує, вашого полку, затриманий, з його слів, у Путімі, округ Пісек, жандармським постом за підозрінням у дезертирстві. Він стверджує, що йде до свого вищеназваного полку. Припроваджений невисокий на зріст, присадкуватої постави, з правильним обличчям і носом, з синіми очима, без особливих ознак. В додатку В-l посилається рахунок за харчування вищезгаданого для ласкавого перерахування на рахунок Мін. Край. Оборони з проханням засвідчити прибуття припровадженого. В додатку С-1 посилається для підтвердження список казенних речей, які затриманий мав на собі під час затримання.
Дорога з Пісека до Будейовиць поїздом проминула в товаристві молодого жандарма-новачка, який не зводив
