Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Ви — моєї школи, пане сержанте, — бундючно заявив вахмістр. — Спокій — мильна булька, але штучний спокій це corpus delicti[172], — і, перейшовши на іншу тему, звернувся до сержанта: — Що б нам замовити собі на вечерю?

— А хіба пан вахмістр сьогодні не підуть до шинку?

Де питання поставило перед вахмістром нову важку дилему, яку належало негайно розв’язати.

А що, коли б той, скориставшись з його відсутності, уночі втік? Сержант, правда, людина надійна, обережна, але в нього вже двоє волоцюг утекли. Насправді ж було так: одного разу взимку сержантові не хотілося тягатися з ними на морозі аж до Пісека, і він у полях біля Ражиць відпустив їх, а для проформи пальнув з карабіна в повітря.

— Пошлемо нашу бабу по вечерю, а пиво вона носитиме у дзбані, — розв’язав важку дилему вахмістр, — хай баба трохи провітриться.

І баба Пейзлерка, яка їм прислуговувала, справді таки добре напровітрювалася. Після вечері дорога між жандармським постом і шинком «На Котику» не пустувала й хвилини. Незчисленні сліди великих важких черевиків баби Пейзлерки на тій лінії сполучення свідчили про те, що вахмістр повного мірою компенсував свою відсутність «На Котику». І коли — у надцятий раз — баба Пейзлерка з’явилася в шинку з дорученням, що пан вахмістр, мовляв, низько кланяються і веліли прислати їм пляшку контушівки[173], — цікавий шинкар не витримав.

— Кого вони там так частують? — перепитала баба Пейзлерка. — Та якогось підозрілого. Як я виходила, обидва саме обіймали його за шию, а пан вахмістр гладили його по голівці і промовляли: «Золотенька ти моя зозуленько слов’янська, рибонько ти моя шпигунська».

Далеко за північ, витягнувшись на своєму ліжку в повній уніформі, сержант хропів на всі заставки. Навпроти нього сидів вахмістр з недопитою контушівкою на дні пляшки і обіймав Швейка за шию, сльози котилися по його засмаглому обличчі, вуса склеїлися від наливки, і він тільки бубонів:

— Скажи, що в Росії нема такої доброї контушівки, скажи, аби я міг спокійно заснути. Визнай це, не будь баба.

— Нема.

Вахмістр звалився на Швейка.

— Ти мене порадував, признався. Так повинно і на допиті бути. Якщо винен — навіщо заперечувати?

Він підвівся, хитаючись, поплентався з порожньою пляшкою до своєї кімнати і белькотів: «Якби я зразу не звернув на п-п-п-равильний шлях, то все могло інакше с-скін-скінчитися».

Перш ніж звалитися в уніформі на ліжко, він витягнув з письмового стола свій рапорт і спробував доповнити його ще таким матеріалом: «Ich muss noch dazu beizufügen, daß die russische Kontuszowka[174] на основі §56», але зробив пляму, злизав її, дурнувато усміхаючись, звалився на ліжко і заснув як зарізаний.

Над ранок жандармський сержант, що спав на ліжку під стіною, почав голосно хропіти і виводити носом такі трелі, що Швейк прокинувся. Він підвівся, гарненько струсонув сержанта і знову вклався спати. Вже встало сонце, почали співати півні, коли прийшла баба Пейзлерка і розпалила грубу. Вона також відсиплялася після нічної біганини. Баба застала відчинені двері і всіх у глибокому сні. Гасова лампа у вартівні ще диміла. Стара Пейзлерка вдарила на сполох і стягла сержанта і Швейка з постелі. Сержантові вона сказала:

— Хоча б посоромились спати в одязі, як та Божа худоба, — а Швейка вилаяла, щоб він принаймні хоч ті нещасні штани запняв і не ходив з розпанаханою ширінькою, коли перед ним жінка.

Нарешті енергійно гримнула на розісланого сержанта, примусивши його розбудити пана вахмістра, бо хіба ж це порядок так довго хропти?

— Ну і в гарні ж руки ви попали, — буркотіла баба до Швейка у той час, як сержант будив вахмістра. — Обидва з горілки не виходять. Пропили б і ніс між очима. Мені вже третій рік винні за послугу, а коли нагадую, вахмістр завжди каже: «Губу на замок, бабо, як не хочете, щоб я вас посадив. Ми все знаємо: ваш син браконьєр і ходить по дрова до панського лісу». От і мучуся з ними вже четвертий рік. — Баба глибоко зітхнула і бурмотіла далі: — Головне, бережіться вахмістра, він у вічі — як лис, а поза очі — як біс. Вовком думає. Кожному підставив би ногу.

Вахмістра дуже важко було збудити. Сержант добряче натрудився, поки переконав його, що вже ранок.

Нарешті той розплющив очі, протер їх і неясно почав пригадувати вчорашній день. Раптом йому стрельнула страшна думка, яку він зразу ж і висловив, непевно дивлячись на сержанта:

— Утік?

— Та що ви, він чесна людина.

Сержант походив по кімнаті, поглянув у вікно, знову повернувся, відірвав клаптик газети на столі і почав мняти пальцями паперову кульку. Видно, хотів щось сказати.

Вахмістр підозріло подивився на нього і, щоб остаточно з’ясувати, про що той думав, заговорив:

— Я вам, пане сержанте, поможу: певно, я знову вчора набешкетував.

Сержант з докором глянув на свого начальника.

— Коли б то ви знали, пане вахмістр, якого ви вчора наплели та про що ви йому верзли.

Нахилившись до вахмістра, він прошепотів йому на вухо:

— Ви його запевняли, що всі чехи і росіяни — одна слов’янська кров, що Ніколай Ніколаєвіч[175] буде на другий тиждень у Пшерові, що Австрія не втримається, а він, коли його будуть допитувати, хай все заперечує і плете, що на язик сплине. Йому, мовляв, тільки протриматися, доки його козаки не звільнять, бо це все невдовзі трісне. Все буде, як у часи гуситських воєн: селяни підуть з ціпами на Відень, найясніший цісар — хворий дідок і незабаром задере ноги, а кайзер Вільгельм — тварюка. Потім ви йому обіцяли посилати до в’язниці гроші на їжу і багато всякої іншої всячини йому наговорили.

Сержант відступився від вахмістра:

— Все це я пам’ятаю добре, бо спочатку навіть і не був під градусом, та потім уже і я дохватився і далі нічого не пам’ятаю.

Вахмістр поглянув на сержанта.

— А я он що пам’ятаю, — заявив він, — ви казали, буцімто в нас проти Росії короткі руки, і верещали перед тією нашою бабою: «Хай живе Росія!»

Сержант почав нервово ходити по кімнаті.

— Ви ревли, як бик, — оповідав далі вахмістр, — а потім звалилися поперек ліжка і захропли.

Сержант став біля вікна і, барабанячи в шибки, промовив: