Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Вахмістр, в якого з учорашнього дня ще добряче гуло в голові, усе більше й більше заплутувався в своїй інформації про фотографування і писав далі:

«Одне певно, згідно з його власним зізнанням, лише відсутність фотографічного апарата перешкодила йому фотографувати вокзальні будівлі і взагалі стратегічно важливі місця. Він, безперечно, зробив би це, якби той схований фотографічний апарат був при ньому. Але цього апарата немає, і тому при ньому не було знайдено жодних фотографій».

— Вистачить, — сказав вахмістр і підписався.

Дуже вдоволений зі свого твору, він з великою пихою перечитав усе сержантові.

— А що? Непогано, — сказав він. — Ось учіться, як треба писати беріхти[179]. У них повинно бути все. Допит, пане добродію, не така вже й проста справа. Але найголовніше — все викласти в беріхті так, щоб там, у вищих інстанціях, лише баньки витріщали. Приведіть цього нашого, треба з ним уже кінчити.

— Так ось, тепер, — поважно сказав вахмістр Швейкові, — пан сержант відпровадить вас до Пісека, в Bezirksgendarmeriekommando[180]. Згідно з приписами, ми повинні надіти вам кайдани. Однак, думаю, ви порядна людина, і тому ми обійдемось без тих ланцюгів. Я переконаний, що ви й по дорозі не будете намагатися втекти.

Вахмістр, явно зворушений виглядом добродушного Швейкового обличчя, додав:

— Не згадуйте мене лихим словом. Візьміть його, пане сержанте, ось вам і беріхт.

— Бувайте здорові, — м’яко сказав Швейк. — Дякую вам щиро, пане вахмістр, за все, що ви для мене зробили. Коли трапиться нагода, я напишу вам, а якби довелося ще колись побувати в цій околиці, обов’язково зайду до вас.

Швейк вийшов з сержантом на шосе, і всі, хто йшов їм назустріч і бачив, як вони дружньо розмовляють, вважали, що це старі знайомі, які випадково зустрілися на дорозі і йдуть разом до міста, ну, скажімо, до костелу.

— Я ніколи б і не подумав, — казав Швейк, — що дорога до Будейовиць пов’язана з такими труднощами. Це нагадує мені випадок з різником Хаврою з Кобиліс. Одного разу вночі він опинився на Морані під пам’ятником Палацькому[181] і ходив навколо нього аж до ранку, бо йому здавалося, що той мур не має кінця. Він уже не знав, що й робити. До ранку він зовсім знесилився і почав кричати «рятуйте!». Прибігли поліцаї. Він спитав їх, як йому дістатися додому до Кобиліс, бо вже цілих п’ять годин ходить уздовж якогось муру і цьому немає кінця-краю. Поліцаї забрали його з собою, а він їм там у дільниці геть усе потрощив.

Сержант промовчав, думаючи: «Що ти мені тут плетеш. Знову починаєш якусь байку про Будейовиці».

Проходячи повз ставок, Швейк з цікавістю спитав сержанта, чи крадуть у цій околиці рибу.

— Та тут злодюга на злодюзі, браконьєр на браконьєрі, — відповів сержант, — попереднього вахмістра намагалися втопити. Ставковий сторож на вежі стріляє з вишки їм щетиною в дупи, але це ні чорта не помагає. Вони підкладають під штани шмат бляхи.

Сержант розговорився про прогрес, як люди усе нові речі придумують і як одне одного ошукують. Він розвинув нову теорію, що війна — велике щастя для людства, бо в цих баталіях разом з порядними людьми повідстрілюють різних гультяїв та негідників.

— І так вже багато людей на світі, — заявив він розважливо. — Людство до біса розплодилося, аж страх бере. Один одному прямо на голову лізе.

Вони наблизилися до придорожньої корчми.

— Ну й дме чортів вітер, — сказав сержант. — Думаю, одна чарочка нам не зашкодить. Тільки не кажіть нікому, що я веду вас до Пісека, бо це службова таємниця.

Перед сержантом танцювала інструкція центральних установ про підозрілих і тих, які привертають до себе увагу, та про обов’язок кожного жандармського поста: «Ізолювати таких осіб від місцевого населення і суворо дбати, щоб під час транспортування їх до вищих інстанцій в околиці не виникали зайві балачки».

— Ніхто не повинен знати, хто ви такий, — знову попередив він Швейка. — Стороннім немає жодного діла до того, хто ви і що зробили, паніки не викликати. Бо паніка у воєнний час — справа погана. Хтось бовкне дурницю, і вже ціла лавина котиться по всій околиці, зрозуміли?

— Якщо так, то я не викликатиму паніки, — сказав Швейк і поводився так, як пообіцяв. Коли корчмар з ними розговорився, Швейк зазначив:

— Брат каже, що за годину будемо в Пісеку.

— А що, ваш брат у відпустці? — спитав цікавий корчмар у сержанта, який, навіть не моргнувши, нахабно відповів:

— Сьогодні вже кінчається.

— Ну, й обдурили ми його, — посміхнувся сержант до Швейка, коли корчмар кудись відбіг, — головне, не викликати паніки. Час воєнний.

Перед тим як увійти до придорожньої корчми, сержант висловив думку, буцімто одна чарочка не зашкодить. Але це був зайвий оптимізм, бо він не врахував, скільки їх, тих чарочок, можна випити. Після дванадцятої чарки сержант рішуче проголосив, що комендант окружної жандармської станиці до третьої години обідає, отже, і зовсім зайве з’являтися туди раніш, а до того ж зривається завірюха. Коли навіть і на четверту годину дістануться до Пісека, матимуть часу до бісового батька. До шостої теж не спізняться. Доведеться поночі йти, по погоді видно. Та й взагалі, яка різниця, чи тепер вирушати, чи аж потім. Пісек так чи інак не втече.

І насамкінець рішуче промовив:

— Сидимо в теплі, то й радіймо. В окопах під час такої негоди вони натерпляться більше, ніж ми біля печі.

Від великої старої кахляної груби віяло теплом, і сержант прийшов до висновку, що це зовнішнє тепло слід доповнити внутрішнім за допомогою, як кажуть у Галичині, різних солодких і міцних наливок. У корчмаря на цьому відлюдді було їх аж вісім гатунків. Нудьгуючи, він розпивав їх під завивання хурделиці, що висвистувала за кожним рогом його будинку.

Сержант безнастанно заохочував корчмаря не відставати від нього і дорікав, що той мало п’є. Але це був очевидний наклеп, бо корчмар уже ледве тримався на ногах, і йому раптом забагнулося грати у фербля. Він запевняв, нібито минулої ночі чув зі сходу гарматну стрілянину. Сержант у відповідь заперечливо гикнув: «Тільки не сіяти паніки. На це ми маємо інструкції».

І почав докладно пояснювати, що