Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Я таке говорив?
— Так, пане вахмістр, це ви говорили перед тим, як піти надвір блювати, а крім того, ви репетували: «Бабо, запхайте мені палець у горло».
— А ви теж гарно висловилися, — урвав його вахмістр. — Звідки ви викопали таку дурницю, що Ніколай Ніколаєвіч буде чеським королем?
— Цього я не пам’ятаю, — несміливо відізвався сержант.
— Ще б пак, вам це пам’ятати! Ви ж були п’яні, як ніч, очі в вас стали свинячі, а коли хотіли вийти надвір, то замість дверей полізли на грубу.
Обидва замовкли. Нарешті довгу мовчанку порушив вахмістр:
— Я вам завжди казав: алкоголь — це загибель. Ви пити не вмієте, а беретеся. А що було б, якби той наш дав драла? Як би ми це виправдали? Господи! Голова в мене аж тріщить!..
— А я вам кажу, пане сержанте, — вів далі вахмістр, — саме тому, що він не втік, усе цілком ясно. Це небезпечна і рафінована людина. Коли провадитимуть слідство, він скаже, що вартівня була відчинена цілу ніч, ми обидва були п’яні і він міг тисячу разів утекти, коли б відчував якусь провину. Єдине щастя, такій людині не повірять, і коли ми під службовою присягою скажемо, що все це вигадка і нахабна брехня, то йому і святий Бог не поможе, а матиме на шиї одним параграфом більше. Від цього йому, власне, не буде ані холодно, ні гаряче. Якби тільки в мене так голова не боліла.
Запала тиша. За хвилину обізвався вахмістр:
— Покличте сюди нашу бабу!
— Слухайте, бабо, — звернувся вахмістр до Пейзлерки, суворо дивлячись їй в обличчя. — Дістаньте десь хрест із розп’яттям на підставці і принесіть його мерщій сюди.
У відповідь на допитливий погляд Пейзлерки вахмістр заверещав:
— Поспішайте, щоб одна нога тут, а друга — там!
Він витяг зі столика дві свічки з слідами сургучу, яким вахмістр припечатував папери, і коли нарешті Пейзлерка притарабанилася з розп’яттям, вахмістр поставив поміж запаленими свічками на краю стола хрест і сказав поважно:
— Сідай, бабо!
Ні жива ні мертва Пейзлерка впала на диван, з острахом глянула на вахмістра, на свічки і на хрест з розп’яттям. Вона вся похолола, і було видно, як її руки на запасці трясуться разом з колінами. Вахмістр статечно пройшовся повз неї і, зупинившись навпроти, урочисто промовив:
— Учора ввечері ви були свідком дуже великої події, бабо. Можливо, це не для вашого дурного розуму. Цей вояк, бабо, — розвідник і шпигун.
— Падоньку! — верескнула Пейзлерка. — Мати Божа Скочицька[177]!
— Тихо, бабо! Аби з нього щось витягти, ми мусили говорити різні речі. Ви ж чули, які дивні речі ми говорили?
— Це я, паночку, чула, — відізвалася Пейзлерка. Її голос тремтів.
— Але всі ці балачки, бабо, велися тільки для того, щоб він мав до нас довір’я і признався. І нам це вдалося. Ми з нього витягли все. Одним словом, пришпилили лебедика.
Вахмістр на хвилину замовк, поправив ґнотики свічок і повів далі, пронизливо дивлячись на Пейзлерку:
— Ви, бабо, були свідком і втаємничені у цю справу. Це державна таємниця, і ви не смієте нікому ані писнути. Навіть на смертному одрі, інакше вас не поховають на кладовищі.
— Матінко Божа, святий Йозефе, — заскиглила Пейзлерка. — Бодай би мені ноги покрутило, перш ніж я цей поріг переступила.
— Не скигліть, бабо, встаньте, підійдіть до хреста, підніміть два пальці правої руки вгору. Будете присягати. Повторюйте за мною.
Пейзлерка подріботіла до столу, причому невгаваючи бідкалася:
— Пресвята Діво Маріє Скочицька, за віщо мене в цю хату біда принесла?!
А з розп’яття дивилося на неї змучене обличчя Христа, свічки коптіли, і все це здавалося Пейзлерці чимось страшним і неземним. Вона зовсім розгубилася, коліна підламувалися, руки тремтіли.
Підвела вгору два пальці. Жандармський вахмістр урочисто і з притиском говорив, а вона повторювала:
— Присягаю Богу всемогутньому і вам, пане вахмістр, про все, що я тут чула і бачила, нікому аж до своєї смерті не сказати ні слова, навіть коли б мене про це питали. Допоможи мені, Боже, в цьому.
— Тепер, бабо, поцілуйте хрест, — наказав вахмістр, коли вже Пейзлерка, голосно хлипаючи, проговорила слова присяги і побожно перехрестилася.
— Добре, а тепер знову віднесіть хрест туди, де ви його позичили, і скажіть, що він потрібний був мені при допиті.
Ошелешена Пейзлерка навшпиньки вийшла з хрестом з кімнати, і крізь вікно було видно, як вона, ідучи дорогою, увесь час оглядалася на жандармський пост, немов хотіла переконатися, що це був не сон, а вона дійсно хвилину тому зазнала чогось несамовитого у своєму житті.
Вахмістр тим часом переписував свій рапорт. Той рапорт, який він уночі доповнив чорнильними плямами, злизавши їх язиком разом з написаним, немов на папері було повидло.
Тепер він усе з початку до кінця переробив і раптом згадав ще про одну річ. Вахмістр наказав покликати Швейка і спитав його:
— Вмієте фотографувати?
— Вмію.
— А чому не носите з собою апарата?
— Бо в мене його немає, — прозвучала ясна і щира відповідь.
— А коли б ви мали апарат, то фотографували б? — спитав вахмістр.
— Якби в чорта грива, була б з нього кобила, — простодушно відповів Швейк і спокійно витримав допитливий погляд вахмістра, в якого саме в цю хвилину так розболілася голова, що він не міг придумати жодного іншого запитання, крім цього:
— А важко фотографувати вокзали?
— Легше, ніж усе інше, — відповів Швейк, — бо такі речі не рухаються. Вокзал завжди стоїть на одному місці, і йому не треба казати: «Посміхніться».
Отже, вахмістр міг доповнити свій рапорт: «Zu dem Bericht № 2172, melde ich...»[178]
І він натхненно розписав: «Під час перехресного допиту зізнався, між іншим, що вміє фотографувати і насамперед фотографує вокзали. Фотографічного апарата, щоправда, в нього не знайшли, але можна припустити, що він його десь приховав і з собою не носить, щоб не привертати до
