Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Ну, як? Обід до смаку? — запитав вахмістр, коли сержант за півгодини привів ситого і, як завжди, вдоволеного Швейка.

— Нічого, можна витримати, пане вахмістр, але треба було до того трохи більше капусти. Та що робити, я знаю, вони ж на мене не чекали. М’ясо було добре копчене, певне, домашнє, чай з ромом теж непогано мене підкріпив.

Вахмістр глянув на Швейка й почав:

— Правда, що в Росії п’ють багато чаю? А ром там є?

— Ром є в цілому світі.

«Ти мені не викручуйся, — подумав вахмістр. — Треба було раніше вважати, що говориш!» І, нахилившись до Швейка, фамільярно запитав:

— А дівчата в Росії гарненькі?

— Гарненьких дівчат знайдете в цілому світі, пане вахмістр.

«Ох, і бісова печінка! — знову подумав вахмістр. — Ти, лебедику, радий би якось з цього вислизнути». І випалив, як з гармати 24-го калібру:

— Що ви збиралися робити в 91 -му полку?

— Іти з ним на фронт.

Вахмістр вдоволено поглянув на Швейка і зауважив:

— Непогано. Це найкращий спосіб дістатися до Росії. «Насправді дуже добре придумано», сяяв вахмістр, спостерігаючи, яке враження справляють ці слова на Швейка. Але нічого, крім абсолютного спокою, в його очах прочитати не міг.

«Ти глянь, хоч би бровою повів! — жахнувся в душі вахмістр. — Оце так вишкіл. Якби я був на його місці й мені хто таке сказав, то в мене аж жижки затрусилися б...»

— Уранці вас відвеземо в Пісек, — кинув немовби мимохіть. — Ви вже були колись у Пісеку?

— 1910 року на цісарських маневрах.

Вахмістрів усміх після цієї відповіді став ще приємнішим. Він усією душею відчував, що своєю системою запитань переплюнув сам себе.

— Ви відбули маневри від початку до кінця?

— Звичайно, пане вахмістр, як вояка-піхотинець.

Швейк, як і раніше, дивився на вахмістра, а той з радощів дзиґою крутився на стільці. Він не міг уже втриматися, щоб і цього швидко не записати до рапорту. Покликав сержанта, щоб той відвів Швейка, і доповнив свій рапорт:

«Його план був такий: прослизнувши до 91-го піхотного полку, він збирався зараз же проситися на фронт і при найближчій нагоді дістатися до Росії, бо зрозумів, що інший зворотний шлях, завдяки пильності наших органів безпеки, неможливий. У 91-у піхотному полку почувався б вільно, і це цілком зрозуміло, бо, згідно з його зізнанням під натиском тривалого перехресного допиту, він ще 1910 року брав участь як піхотинець у цісарських маневрах в околиці Пісека. З цього видно, що він неабиякий фахівець у своїй справі. Також додаю, що зібрані обвинувачення — це наслідок моєї системи перехресного допиту».

У дверях з’явився сержант:

— Пане вахмістре, він хоче до вбиральні.

— Bajonett auf![171] — наказав вахмістр. — Або ні, приведіть його сюди.

— Ви хочете до вбиральні? — ласкаво спитав вахмістр. — А чи не криється за цим щось більше? — І він втупив очі в Швейкове обличчя.

— Так, за цим дійсно криється «велика» потреба, — відповів Швейк.

— Дивіться мені, щоб не трапилось чогось іншого, — значуще повторив вахмістр, пристібуючи службовий револьвер. — Я піду з вами. В мене добрий револьвер, — сказав він Швейкові по дорозі, — на сім куль, і стріляє дуже влучно.

Перед тим, як вийти надвір, вахмістр однак покликав сержанта і тихенько сказав йому:

— Візьміть байонет ауф, і коли він увійде досередини, станьте позаду вбиральні, щоб він не підкопався попід ту яму з гноївкою.

Вбиральня була мала, така собі звичайна дерев’яна халабудка, що зажурено стирчала посеред двору неподалік від купи гною.

Це, так би мовити, був уже старий ветеран, де справляли фізіологічні потреби цілі Генерації. Тепер тут сидів Швейк, одною рукою тримаючи за мотузку двері, тоді як ззаду крізь віконце просто йому в зад заглядав сержант, щоб він, чого доброго, не зробив підкоп.

А жандармський вахмістр втупив свої яструбині очі на двері і роздумував, у котру ж ногу стріляти в’язневі, коли той спробує дременути.

Але двері спокійно відчинилися, і вдоволений Швейк, вийшовши, лагідно сказав вахмістрові:

— Чи не був я там надто довго? Можливо, я вас затримав?

— О, ні, ні, — відповів вахмістр, подумавши: «Які це делікатні, чемні люди. Він знає, що його жде, але фасон тримає. До останньої хвилини чемний. Чи спромігся б на таке наш брат, опинившись на його місці?»

Вахмістр сидів у вартівні біля Швейка на порожньому ліжку жандарма Рампи, який у цю ніч патрулював і мусив до ранку зробити обхід по селах. Але замість цього Рампа спокійнісінько сидів у «Під чорним конем» у Протівіні і грав з шевцями в «мар’яж», а під час перерви розводився про те, що Австрія цю війну мусить виграти.

Вахмістр закурив, дав набити люльку й Швейкові. Сержант підкинув дров у грубку, і жандармський пост перетворився на найприємнішу місцину на земній кулі, в затишний куток, тепле гніздечко, де в час, коли спускаються зимові сутінки, так приємно погомоніти, доки не засвітили світла.

Отже, всі мовчали. Вахмістр сидів, щось обмірковуючи, і нарешті висловився, звернувшись до сержанта:

— На мій погляд, вішати шпигунів неправильно. Людина, яка жертвує собою в ім’я обов’язку, в ім’я своєї, так би мовити, батьківщини, повинна бути страчена почесним способом — порохом і свинцем. Чи не так, пане сержанте?

— Безперечно. Такого треба тільки розстріляти, а не вішати, — погодився сержант. — От, наприклад, послали б і нас і сказали: «Мусите вивідати, скільки у росіян кулеметів у кулеметній роті. Звичайно, ми б переодягнулися й пішли. І за це мене вішати, як якогось бандита?

Сержант так розхвилювався, що аж підскочив і вигукнув:

— Я вимагаю, щоб мене розстріляли і поховали з військовими почестями.

— Але тут і на слизьке можна заїхати, — обізвався Швейк, — якщо хлопчина не в тім’я битий, то йому, хоч лусни, ніколи нічого не доведуть.

— Все доведуть! — з притиском вигукнув вахмістр. — Якщо, звичайно, і вони не в тім’я биті і мають свій метод. Ви самі в цьому переконаєтесь. Переконаєтесь, — повторив він уже спокійнішим тоном, приєднавши до цього приязний усміх, — у нас крутійством ніхто далеко не заїде, чи не так, пане сержанте?

Сержант кивнув головою на знак згоди і додав, що у деяких людей справа вже наперед програна, а вдаваний спокій допоможе