Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Так, дідусю.

— А куди тепер мандруєш?

— Та в нього розуму, як кіт наплакав, — відповів за Швейка волоцюга. — Йому ж ґвалт до Будейовиць заманулося. Знаєш, молоде — дурне, саме лізе чортові в зуби, отож мушу його трохи напрахтикувати. Потягнемо десь цивільні лахи, і все буде гаразд. До весни сяк-так проклигаємо, а потім гайда працювати до селян. Цього року люди потрібні будуть. Голод за дверима. Кажуть, що всіх волоцюг ловитимуть і ганятимуть на польові роботи. Якщо так, то, гадаю, краще піти добровільно. Людей, кажуть, до рахунка не стане. Всіх переб’ють.

— То ти думаєш, — запитав вівчар, — що це цього року не скінчиться? Твоя, хлопче, правда. Бували вже довгі війни. Наполеонівська, потім, як нам розповідали, шведські війни, семилітні війни, самі люди ці війни заслужили. Так їм і треба. Господь Бог уже не міг дивитися, як усе це кирпу дерло. Вже їм і баранина, хлопці, не до смаку була, вже й її ніхто не хотів жерти. Колись ходили сюди як на прощу, щоб я їм якогось баранця продав наліво, а в останні роки тільки й подавай їм, що саму свинину або кури-гуси, та все на маслі, та все на салі. Отож Господь на них і прогнівався за ту їхню гординю непомірну. Та нічого, як почнуть знову лободу варити, як то було за наполеонської війни, одразу ж за розум візьмуться. Або ті наші пани, то тих просто порозпирало, аж не знають, як їм ще навісніти. Старий князь Шварценберґ, той ще їздив у такій собі звичайнісінькій колясці, а вже молодий князівський шмаркун смердить тільки автомобілем. Але нічого. Господь Бог ще натре йому тою бздиною пику.

У горщику з картоплею забулькотіла вода. Після короткої паузи старий вівчар пророче сказав:

— А цієї війни наш найясніший татуньо не виграє, хто ж із власної охоти на ту війну полізе, коли він, як каже пан учитель із Стракониць, не схотів коронуватися на короля чеського[161]. Хай тепер мастить медом кому хоче і де хоче. Коли вже ти, старий пройдо, обіцяв коронуватися, то дотримуй свого слова.

— Хтозна, — зауважив волоцюга, — може, він це якось тепер змайструє.

— Тепер, голубе, усім і кожному на це начхати, — роздратовано сказав вівчар. — Послухав би ти, що там унизу говорять скочицькі люди, як зійдуться. У кожного хтось на фронті, ти б лише почув, що вони цабанять. По війні, мовляв, буде воля, не буде вже ні панських дворів, ні цісарів, а в князів маєтки відбиратимуть. Уже якогось там Коржінека за такі балачки жандарми схопили. Нащо, кажуть, людей підбурював. Їм, жандармам, тепер великі права дали, що хочуть, те й роблять.

— Та воно й раніше так було, — відізвався волоцюга, — пам’ятаю, тут, на Кладненщині, був жандармський ротмістр Роттер. Ото якось забандюрилося йому позаводити тих, як їх там, поліцейських собак вовчої породи, бо вони ніби можуть усе вислідити, коли їх навчити. І мав той ротмістр на Кладненщині тих своїх собачих учнів повнісіньку купу. Тримав для них окремий будиночок, де ті собаки жили, як графи. Одного дня він надумався випробовувати оту свою собачню на нас, бідолашних волоцюгах. Наказав жандармам у цілій Кладненській окрузі виловлювати волоцюг і віддавати їх йому в руки. Якось чухраю собі від Ланів, мельк-мельк поза деревами та все глухим лісом. Але дзуськи! Не доцупав я й до тієї лісничівки, куди пробирався, як по дорозі мене зла́пaли і привели до ротмістра. То вам, людоньки, таке й присниться, що я в того ротмістра з тією песятиною зазнав. Спочатку дав їм мене обнюхати, потім я мусив лізти по драбині, а як виліз уже нагору, вони пустили за мною на драбину одну потвору. Ця тварюка стягла мене на землю, наступила на мене лапищами і почала просто мені в пику шкірити зуби й гарчати. Потім цю потвору відтягли, а мені наказали десь сховатися — можу собі, кажуть, іти, куди хочу. Вибрав я дорогу в ліс, до одної прірви в Качацькому яру. Та за півгодини ті два вовчури були вже біля мене. Повалили мене на землю, один тримав за карк, а другий побіг до Кладна. За годину з’явився пан ротмістр Роттер з жандармами, гукнув на собаку, а мені дав п’ять крон і дозволив цілих два дні жебрати в Кладненській окрузі. Та мені вже було не до того, я кинувся бігти, мов ошпарений кіт, на Бероунщину і в Кладненську округу більше носа не потикав, її обминали всі волоцюги, бо на них той ротмістр робив свої експерименти. Він узагалі був закоханий в тих собак. На жандармських постах розповідали, що коли він, прибувши на перевірку, побачить десь вовчура, то там уже нічого не перевіряє, а цілий день з вахмістром на радощах пиячить.

У той час як вівчар відціджував картоплю і наливав у миску квасне овече молоко, волоцюга й далі розповідав про жандармські витівки.

— В Липницях[162] на Підзамчі був собі один вахмістр. Мешкав на жандармському посту, а я, старий дурень, завжди думав, що жандармський пост мусить бути десь на видноті — на площі або на іншому такому місці, в усякому разі не на глухій вуличці. Беру я крайні доми, один за одним, і не дивлюся на написи, аж прийшов до маленького будиночка, витарабанився на другий поверх, відчинив двері і даю про себе знати: «Уклінно прошу подайте бідному подорожньому». І тут — Господи Боже ти мій! — ноги мені підломилися. Та це ж був жандармський пост! Карабіни біля стіни, розп’яття на столі, реєстри на шафці, а з-за столу на мене зирить сам найясніший. Не встиг я ще й слова бовкнути, як уже скочив на мене вахмістр і тут же в дверях так заїхав мені по галамазі, аж я покотився тими дерев’яними сходами і очуняв аж у Кийжлицях. Ось вам таке жандармське право...

Всі троє добре наїлися і скоро полягали спати, вмостившись на лавках у теплій світлиці.

Вночі Швейк потихеньку одягнувся і вийшов. На сході прокинувся місяць і піднімався вгору, Швейк у його білому світлі прямував на схід, увесь час повторюючи: «Та не може ж бути, щоб я не дістався до тих Будейовиць».

Коли він вийшов з лісу, праворуч замайоріло якесь місто. Швейк звернув трохи на північ, потім на південь, але знову побачив перед собою якесь місто.