Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Тільки вперед! — скомандував сам собі бравий вояк Швейк. — Обов’язок кличе. Я таки мушу добрести до Будейовиць.

Але нещастя хотіло, щоб ноги понесли Швейка не на південь від Протівіна, у напрямку Будейовиць, а на північ — на Пісек.

Близько полудня Швейк побачив перед собою якесь село. Спускаючись з невеличкого пагорба, він подумав: «Так далі неможливо. Запитаю, куди треба йти до тих Будейовиць».

Та ввійшовши в село, він страшно здивувався, прочитавши на стовпі біля першого будиночка його назву: «Село Путім».

— Ісусе Христе, змилуйся, — зітхнув Швейк. — Отже, я знову в Путімі, та я ж тутечки в ожереді спав.

І його вже зовсім не здивувало, коли з вибіленого будиночка, на якому красувалася «курка» (так часто називали австрійського орла), вийшов жандарм, наче той павук, що пильнує своє павутиння. Жандарм підійшов просто до Швейка і промовив лиш одне слово:

— Куди?

— У Будейовиці, до свого полку.

Жандарм іронічно посміхнувся:

— Ви ж ідете від Будейовиць. Уже ті ваші Будейовиці лишилися позаду, — і потяг Швейка на жандармський пост.

Путімський жандармський вахмістр був відомий у цій околиці своєю надзвичайно тактовною поведінкою і хитрістю. Він ніколи не лаяв затриманих або заарештованих, але брав їх на допитах у такий перехресний вогонь, що й невинний зізнався б.

Два жандарми з цього поста перейняли його стиль, і перехресний допит завжди супроводжувався усмішками всього жандармського персоналу.

— Криміналістика ґрунтується на вмінні бути привітним і хитрим, — завжди казав вахмістр до своїх підлеглих, — а гримати на когось немає жодного сенсу. До обвинувачуваних і підозрілих треба підходити делікатно, але при цьому робити все, щоб потопити їх у зливі запитань.

— Щиро вас вітаємо, солдате, — сказав жандармський вахмістр, — ви, певно, добре-таки втомилися в дорозі. Розкажіть нам, куди Бог провадить?

Швейк повторив, що йде в Чеські Будейовиці до свого полку.

— В такому випадку, ви, очевидно, заблукали, — усміхнувся вахмістр, — бо ж ви йдете від Чеських Будейовиць. У цьому я можу вас зараз переконати. Над вами висить карта Чехії. Погляньте, будь ласка, на неї. На південь від нас лежить Протівін. Від Протівіна на південь — Глибока, а ще на південь від неї — Чеські Будейовиці. Як бачите, ви йдете не до Будейовиць, а з Будейовиць.

Вахмістр ласкаво поглянув на Швейка, але той спокійно, з гідністю сказав:

— А все ж таки я йду до Будейовиць. — Це прозвучало куди переконливіше, ніж Галілеєве: «А все ж таки вона крутиться», бо Галілей свої слова сказав, певно, у великому гніві.

— Знаєте що, солдате, — так само чемно промовив до Швейка вахмістр, — я вас переконаю, і ви зрештою й самі дійдете висновку, що кожне заперечення тільки утруднює зізнання.

— Ваша правда, — сказав Швейк, — кожне заперечення утруднює зізнання, і навпаки.

— Ось бачите, ви й самі, солдате, це розумієте. Скажіть мені щиро, звідки ви вийшли, коли націлилися до тих ваших Будейовиць. Кажу навмисно «ваших», бо, очевидно, мусять бути ще й якісь інші Будейовиці, які лежать десь на північ від Путіма, хоч дотепер їх не зазначено ще на жодній карті.

— Я вийшов з Табора.

— А що ви робили в Таборі?

— Я чекав на поїзд до Будейовиць.

— А чому ж ви не поїхали поїздом до Будейовиць?

— Бо я не мав квитка.

— А чому ж вам як солдатові не дали безплатного військового квитка?

— Бо я не мав при собі жодних документів.

— Он воно що, — сказав переможно жандармський вахмістр одному з жандармів, — він не такий дурний, як вдає, гарно починає замотувати.

І вахмістр почав знову, немовби не дочув останньої відповіді про документи:

— Отже, ви вийшли з Табора. Куди ж ви, власне, йшли?

— До Чеських Будейовиць.

Вираз вахмістрового обличчя став дещо суворішим, і його очі втупились у карту.

— Можете нам показати на малі, як ви йшли до тих Будейовиць?

— Я тих усіх міст не пам’ятаю, пам’ятаю лиш одне: що тут, у Путімі, я вже один раз був.

Увесь персонал жандармського поста допитливо перезирнувся, а вахмістр вів далі:

— Отже, ви були на вокзалі в Таборі. Маєте щось у кишенях? Виймайте!

Коли Швейка ретельно обшукали і, крім люльки та сірників, нічого не знайшли, вахмістр запитав:

— Скажіть мені, чому у вас нічого, геть нічогісінько нема?

— Бо мені нічого не потрібно.

— О Господи! — зітхнув вахмістр, — ну й морока з вами! Ви сказали, нібито раз уже були в Путімі. Що ви тоді тут робили?

— Я йшов через Путім до Будейовиць.

— Бачите, як ви плутаєте. Ви ж самі кажете, що йшли до Будейовиць, а тепер ми вас безсумнівно переконали, що ви йдете від Будейовиць.

— Очевидно, я зробив якесь коло.

Вахмістр і увесь постовий персонал багатозначно перезирнулися.

— Ці ваші кола справляють таке враження, що ви просто волочитеся по околиці. Ви довго сиділи в Таборі на вокзалі?

— До відходу останнього поїзда на Будейовиці.

— А що ви там робили?

— Розмовляв з вояками.

Новий, дуже багатозначний погляд жандармського вахмістра на жандармів.

— А про що ви, наприклад, з ними розмовляли і про що питали?

— Я їх питав, з якого вони полку і куди їдуть.

— Чудово. А ви їх часом не питали, скільки чоловік має, наприклад, полк і як він ділиться?

— Ні, не питав, бо це вже давно знаю напам’ять.

— Отже, ви прекрасно обізнані з організацією нашого війська?

— Безперечно, пане вахмістр.

Тріумфально глянувши на своїх жандармів, вахмістр викинув останнього козиря:

— Вмієте говорити по-російськи?

— Не вмію.

Тут вахмістр кивнув сержантові, і коли обидва вийшли до сусідньої кімнати, вахмістр, окрилений своєю перемогою і впевнений у своїй правоті, заявив, потираючи руки:

— Ви чули? Не вміє по-російськи. Це бита голова. В усьому признався, а в найголовнішому — ні. Завтра доставимо його у Пісек, до пана старости. Криміналістика — це вміння бути привітним і хитрим. Ви бачили, як я його втопив у повені запитань? І хто б на нього міг подумати? Таке пришелепувате і придуркувате на вигляд! Але до таких людей треба заходити з-під лісу. Тим