Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— І чого тільки у тих газетах не набрешуть, — промовив один з вояків, — адже коли б той вигадник потрапив у це пекло, то за годину, либонь би, збожеволів.
Вояк з крайової оборони плюнув:
— У нас у Чаславі був один редактор з Відня, німець. Служив унтером. По-чеськи не хотів з нами ані слова говорити, але коли потрапив у маршову роту, де були самі чехи, зараз же заговорив по-чеськи.
У дверях з’явилася сердита пика фельдфебеля:
— Wenn man soll drei Minuten weg, da hört man nichts anderes als: «чеський, цехи»[156].
Ідучи геть (напевно, до буфету), фельдфебель наказав капралові з крайової оборони, аби той відвів цього вошивого негідника (він показав на Швейка) до поручника, щойно той прийде.
— Пан лейтенант, мабуть, знову розважається з телеграфісткою на станції, — сказав капрал, коли фельдфебель вийшов. — Уже два тижні крутиться біля неї, мов чорт біля сухої верби, але щодня повертається з телеграфу злий, як собака, і каже: «Das ist aber eine Hure, sie will nicht mit mir schlafen»[157].
Лейтенант і цього разу повернувся у такому ж скаженому настрої. Було чути, як він грюкав книжками по столу.
— Нічого не вдієш, хлопако, мусиш іти до нього, — співчутливо сказав капрал Швейкові. — Крізь його руки пройшла вже тьма-тьменна вояків — і старих, і молодих.
Він повів Швейка до канцелярії, де за столом, на якому були розкидані папери, сидів молодий осатанілий поручник. Побачивши Швейка в супроводі капрала, він багатозначно промовив:
— Ага...
Капрал відрапортував:
— Голошу слухняно, пане лейтенанте, цю людину затримали на вокзалі без документів.
Поручник кивнув головою з таким виглядом, буцімто вже багато років тому передбачав, що саме в цей день і в цю годину на вокзалі застукають Швейка без документів. А втім, кожний, хто б у цю хвилину подивився на Швейка, мав би таке враження, що це взагалі неможливо, щоб у людини з такою фізіономією і такою фігурою могли бути якісь документи. У Швейка був такий вигляд, ніби він упав на землю з якоїсь іншої планети і тепер з наївним здивуванням оглядає новий світ, де від нього вимагають такої невідомої йому досі дурниці, як якісь документи.
Поручник, дивлячись на Швейка, з хвилину розмірковував, що йому сказати, і нарешті сказав:
— Що ви робите на вокзалі?
— Голошу слухняно, пане лейтенанте, я чекав на поїзд до Чеських Будейовиць, щоб добратися до свого Дев’яносто першого полку, де я перебуваю в денщиках у пана обер-лейтенанта Лукаша, якого я змушений був покинути, оскільки мене відвели до начальника станції з приводу штрафу, бо мене запідозрили, буцімто я зупинив за допомогою аварійно-рятувального гальма кур’єрський поїзд, у якому ми їхали.
— Ні чорта не розумію! — гримнув поручник. — Розповідайте послідовно, коротко і не верзіть нісенітниць.
— Голошу слухняно, пане лейтенанте, що вже з тієї самої хвилини, коли ми з паном обер-лейтенантом Лукашем сідали у той кур’єрський поїзд, який мав нас везти і доправити якнайшвидше до нашого Дев’яносто першого цісарсько-королівського піхотного полку, нам не щастило. З самого початку змакітрили наш чамайдан, а потім, знову-таки, щоб вам було ясно, один пан генерал-майор, зовсім лисий...
— Himmelherrgott! — гучно зітхнувши, лайнувся поручник.
— Голошу слухняно, пане лейтенанте, це вже так треба, щоб з мене все лізло, як із старого кожуха — поступово, щоб була ясна картина всіх подій, як любив казати небіжчик швець Петрлік, наказуючи своєму синкові скинути штани перед тим, як відшмагати його ременем.
Поручник сопів зі злості, а Швейк говорив далі:
— Я чомусь не сподобався тому лисому генерал-майорові, і пан обер-лейтенант Лукаш, у якого я перебуваю в денщиках, вигнав мене в коридор. Потім у коридорі мене обвинуватили в тому, про що я вже вам розповів, а поки цю історію виясняли, я опинився на пероні сам. Поїзд пішов, пан обер-лейтенант з чамайданами і всіма своїми й моїми документами також поїхав, а я лишився на вокзалі без документів і тинявся тут, як сирітка.
Швейк так зворушливо-ніжно поглянув на поручника, що той повірив у абсолютну правдивість розповідей цього типа, який справляв на нього враження ідіота з народження.
Тоді поручник перелічив Швейкові всі поїзди, що пройшли після кур’єрського на Будейовиці, і спитав, чому він усіх їх проґавив.
— Голошу слухняно, пане лейтенанте, — відповів Швейк, посміхаючись добродушно, — зі мною, поки я чекав на цей найближчий поїзд, скоїлося нещастя. Я сів біля столу випити пиво, а воно пішло кухоль за кухлем...
«Такого бевзя я ще не зустрічав, — подумав поручник, — в усьому признається. Скільки їх уже тут перебувало, кожний викручувався, як тільки міг, а цей спокійнісінько каже: «Я проґавив усі поїзди, бо пив пиво, кухоль за кухлем».
Всі ці міркування він висловив одним реченням, з яким і звернувся до Швейка:
— Ви, чоловіче, якийсь дегенерат. А знаєте, що таке деґенерат?
— У нас на розі Боїшта і Катержинської вулиці, голошу слухняно, пане лейтенанте, також жив один деґенерет. Батько його був якийсь польський граф, а мати — повитуха. Він замітав вулиці, а в шинках не дозволяв себе називати інакше, як пан граф.
Поручник визнав за найкраще покласти цьому всьому край і твердо сказав:
— Слухайте, бовдуре, осляче ви копито! Негайно ідіть до каси, купіть собі квиток і їдьте в Будейовиці. Коли я вас ще раз тут побачу, розправлюсь з вами як з дезертиром. Abtreten!
Не опускаючи руки від козирка, Швейк не рушився з місця.
Поручник заверещав:
— Вимітайтеся! Чули ви abtreten чи ні? Капрале Паланек, відведіть цього ідіота до каси і купіть йому квиток до Чеських Будейовиць!
За хвилину капрал Паланек знову з’явився в канцелярії. У прочинені двері з-за Паланека виглядало добродушне обличчя Швейка.
— Що там знову?
— Голошу слухняно, пане лейтенанте, — таємниче прошепотів капрал Паланек, — у нього нема грошей на дорогу і в мене
