Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Христа ради, Швейку, дайте мені спокій з вашими розповідями.
— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, все, що я вам зараз розкажу, чистісінька правда. Вибрався його дід у мандри...
— Швейку, — розлютився надпоручник, — я ще раз наказую вам нічого мені не розповідати! Я не хочу більше нічого слухати. Стривайте, приїдемо до Будейовиць, і я з вами порахуюся. Я накажу вас заарештувати! Вам це відомо?
— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, ні, невідомо, — лагідно сказав Швейк. — Ви мені про це ще не згадували.
У надпоручника мимохіть заклацали зуби, він зітхнув, витяг з шинелі «Богемію» і почав читати повідомлення про великі фронтові перемоги та вчинки німецького підводного човна «Е» у Середземному морі. Але коли він дійшов до повідомлення про новий німецький винахід — висаджувати міста в повітря за допомогою спеціальних бомб, які, скинуті з літака, вибухають тричі підряд, він почув голос Швейка, що звернувся до лисого пана:
— Пробачте, шановний пане, чи не будете ви часом пан Пуркрабек, представник банку «Славія»[138]?
Коли голомозий не відповів, Швейк заговорив до надпоручника:
— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я читав якось у газеті, що нормальна людина повинна мати на голові в середньому від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосків, а в брюнетів звичайно волосся буває рідше, як це видно з багатьох прикладів. — І він немилосердно повів далі: — А один студент медик у кав’ярні «У Шпірків» теж оповідав, нібито причиною випадання волосся є нервовий стрес у людини під час перших шести тижнів по народженні.
Тут сталося щось жахливе. Голомозий пан кинувся на Швейка і, заверещавши: «Marsch heraus, Sie Schweinkerl»[139], виштовхав його коліном у коридор, потім повернувся в купе і зробив невеличкий сюрприз надпоручникові, відрекомендувавши себе.
Швейк трохи помилився. Голомозе створіння було не паном Пуркрабеком, представником банку «Славія», а всього-на-всього генерал-майором фон-Шварцбурґом. Генерал-майор у цивільному одязі саме виконував інспекційну поїздку по гарнізонах і зараз збирався налетіти на Будейовиці.
Це був найстрашніший інспекційний генерал з усіх, що будь-коли існували на світі. Виявивши якісь непорядки, він провадив з начальниками гарнізонів таку розмову:
— Маєте револьвер?
— Маю.
— Добре. На вашому місці я, напевно б, уже знав, що з ним робити, бо те, що я тут бачу, — не гарнізон, а свиняча череда!
І справді, після його інспекційної подорожі то тут, то там хтось завжди стрілився, і генерал-майор фон-Шварцбурґ сприймав це з задоволенням.
— Так і повинно бути. Оце справжній солдат!
Скидалося на те, що він узагалі не любив, щоб після його інспекції будь-хто залишався живий. У нього була манія переводити офіцерів на найнеприємніші місця. Щось не так, яка-небудь дрібничка — і офіцер уже прощався зі своїм гарнізоном і їхав на Чорногорський кордон або до якогось задрипаного гарнізону, який ущент спився в брудному закутку Галичини.
— Пане надпоручнику, — спитав генерал-майор, — у якому кадетському корпусі ви навчалися?
— В Празькому.
— Отже, ви вчилися у кадетському корпусі і навіть не знаєте, що офіцер відповідає за свого підлеглого? Дуже гарно. По-друге, ви розмовляєте зі своїм денщиком, немов з якимось сердечним другом. Дозволяєте говорити, хоч його не питають. Це ще краще. І нарешті, ви дозволяєте йому ображати ваше начальство, а це вже найгарніша справа. З цього всього я зроблю деякі висновки. Ваше прізвище, пане надпоручнику?
— Лукаш.
— А в якому полку служите?
— Я був...
— Дякую, ми зараз говоримо не про те, де ви були. Я хочу знати, де ви тепер.
— У Дев’яносто першому піхотному полку, пане генерал-майор. Мене перевели.
— Вас перевели. Значить, зробили дуже добре. Вам не зашкодить якнайшвидше разом з Дев’яносто першим піхотним полком поглянути, як виглядає фронт.
— Це вже вирішено, пане генерал-майор.
Тепер генерал-майор почав розводитися про те, що в останні роки, як він помітив, офіцери розмовляють зі своїми підлеглими у фамільярному тоні, і він у цьому вбачає небезпечне поширення деяких демократичних принципів. Вояка треба тримати в страху. Він мусить тремтіти перед своїми начальниками, боятися їх. Офіцери повинні тримати рядових на відстані десяти кроків від себе і не дозволяти солдатам думати самостійно або навіть взагалі думати. В цьому полягає трагічна помилка останніх років. Раніше вояки боялися офіцерів, як вогню, а сьогодні...
Генерал-майор безнадійно махнув рукою:
— Теперішні офіцери здебільшого панькаються з вояками. Ось що я хотів сказати.
Він знову взяв газету і заглибився в читання. Надпоручник Лукаш, блідий, вийшов у коридор, щоб порахуватися зі Швейком.
Той стояв біля вікна, і на його обличчі був такий щасливий і задоволений вираз, який може мати лише одномісячна дитинка, що наїлася і напилася, а тепер солодко спить.
Надпоручник зупинився і кивком показав Швейкові на порожнє купе. Потім увійшов за ним і замкнув двері.
— Швейку, — сказав він урочисто, — нарешті прийшла хвилина, коли ви дістанете від мене пару таких ляпасів, яких ще світ не бачив. Якого чорта ви причепилися до того лисого пана? Ви знаєте, хто він такий? Це генерал-майор фон-Шварцбурґ!
— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, — обізвався Швейк з міною великомученика, — мені ніколи в житті й на думку не спадало будь-кого образити, а щодо якогось генерал-майора, то про нього я навіть не чув і в очі не бачив. Він насправді викапаний Пуркрабек, представник банку «Славія». Той ходив до нас у шинок, а раз, коли він заснув біля столу, якийсь добродій написав йому на лисині чорнильним олівцем: «Дозволяємо собі ввічливо запропонувати вам, згідно доданого тарифу «3-в», застрахувати у нас життя і таким чином назбирати грошей на посаг і забезпечення ваших дітей». Потім, зрозуміло, всі пішли геть, а я залишився з ним наодинці, а оскільки мені завжди як наврочено, то він, коли продер очі й лупнув на себе в дзеркало, зовсім оскаженів і, гадаючи, що це я йому таке встругнув, також хотів мені врізати пару ляпасів.
Слівце «також» спливло з Швейкових уст так сердечно, лагідно і з таким докором, що
