Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Від шинкаря Палівця ми не можемо вимагати, щоб він розмовляв так делікатно, як пані Лаудова[135], доктор Ґут[136], пані Ольга Фастрова і ціла низка інших осіб, які з радістю зробили б з усієї Чехословацької республіки великий салон, де паркетом проходжуються люди у фраках і рукавичках; вони вишукано розмовляють і плекають витончену салонну мораль, хоч саме під маскою цієї моралі салонні леви віддаються наймерзеннішим порокам і розпусті.
***
Користуючись нагодою, звертаю вашу увагу, що шинкар Палівець живий. Перебув війну, яку пересидів у тюрмі, і залишився такий, як і був тоді, коли встряв у ту історію з портретом цісаря Франца Йосифа.
Він прийшов мене відвідати, коли прочитав про себе в моїй книжці, і закупив понад двадцять примірників, у яких був надрукований початок роману, роздав їх своїм знайомим і таким чином допоміг у розповсюдженні книжки. Щиро радів, що я про нього написав і, до того ж, змалював як відомого грубіяна.
«Мене вже ніхто не переробить, — сказав він мені, — я все життя говорив грубо і те, що думав, і так говоритиму до кінця моїх днів. Не заткну ж я собі писок серветкою через якусь дурну телицю. Я тепер прославився».
Його самовпевненість почала зростати. Його ж слава ґрунтується на кількох сильних словах. Але це його цілком задовольняє. І якби, скажімо, точно й достовірно передавши його мову, я закинув би йому, що так, мовляв, не варто говорити (що, звичайно, не було моєю метою), я зовсім образив би цю добру людину.
Своїми невишуканими словами він, сам того не знаючи, просто й чесно висловив огиду чеської людини до візантинізму. Він носив у крові цю неповагу до цісаря і делікатних слів.
***
Живе також і Отто Кац. Тут подано справжній портрет фельдкурата. Після перевороту він покинув свою професію, покинув фельдкуратство і тепер працює довіреним на одній фабриці бронзи і фарби в Північній Чехії. Написав мені довгого листа, в якому погрожує порахуватися зі мною.
Якась німецька газета надрукувала переклад одного розділу, де фельдкурат змальований таким, як був насправді. Я його відвідав, і ми дуже добре порозумілися. О другій годині ночі він уже не тримався на ногах, але виголошував проповіді і повторював: «Гей ви, гіпсові голови! Я — фельдкурат Отто Кац!».
***
Людей на кшталт небіжчика Бретшнейдера, державного детектива старої Австрії, і по сьогодні вештається в республіці дуже багато. Їх надзвичайно цікавить, хто що говорить.
***
Не знаю, чи пощастить мені досягти цією книгою своєї мети. Вже та обставина, що мені довелося почути лайку: «Ти пришелепуватий, як Швейк», — не дуже про це свідчить. Якщо, однак, слово «Швейк» стане новою лайкою в барвистому вінку лайок, — буду змушений вдоволитися цим збагаченням чеської мови.
Ярослав Гашек
Частина друга: На фронті
ПРИГОДИ ШВЕЙКА В ПОЇЗДІ
В одному купе другого класу кур’єрського поїзда Прага — Чеські Будейовиці сиділи троє: надпоручник Лукаш, навпроти нього літній, зовсім голомозий пан і Швейк. Останній скромно стояв біля дверей у коридор і саме приготувався вислухати нову повінь громів з уст поручника Лукаша, який, незважаючи на присутність лисого цивільного, з самого початку подорожі втовкмачував Швейкові, що він несусвітна тварина і таке інше.
Йшлося, зрештою, про таку дрібницю, як кількість багажу, що його доглядав Швейк.
— У нас украли валізу, — дорікав надпоручник Швейкові. — Як вам не соромно мені про це казати, дармоїде.
— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, — тихо обізвався Швейк, — таки справді вкрали. На вокзалі завжди вештається чимало отих злодюжок. Я собі цю історію уявляю так: одному з них, безсумнівно, припав до вподоби наш чамайдан, і той жевжик, безсумнівно, скористався з хвилини, коли я відійшов від багажу, аби доповісти вам, що з нашими речами все гаразд. Той голодранець міг поцупити наш чамайдан саме в цей зручний для нього момент. Вони завжди чигають якраз на такий момент. Два роки тому на Північно-Західному вокзалі в однієї панійки украли візочок разом з дівчинкою, загорнутою в подушки, але злодії були такі шляхетні, що віднесли дівчинку в поліцейський комісаріат на нашій вулиці, мовляв, дитину хтось підкинув і вони знайшли її за брамою у під’їзді. Потім газети з тієї сердешної пані зробили матір-душогубку. — І Швейк з притиском підсумував: — На вокзалах завжди крали і будуть красти — аж до кінця світу. І нічого тут не вдієш.
— Я глибоко переконаний, Швейку, — мовив надпоручник, — що ви колись таки довоюєтесь. Я й досі не добрав, чи ви вдаєте осла, чи вже таким ослом і народилися. Що було в тому «чамайдані»?
— Та нічого особливого, пане обер-лейтенант, — відповів Швейк, не зводячи очей з голомозого черепа цивільного, який сидів навпроти надпоручника і, здавалося, зовсім не цікавився цією справою, а читав свою «Neue freie Presse»[137]. — У тому чамайдані лише й було, що дзеркало з нашої кімнати та залізний вішак з передпокою, і ми, власне, нічого не втратили, бо дзеркало і вішак належали домовласникові.
Побачивши загрозливий рух надпоручника, Швейк продовжував лагідним тоном:
— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я про те, що той чамайдан поцуплять, наперед нічого не знав, а щодо цього дзеркала і вішака, то я повідомив домовласникові, що ми їх повернемо, щойно прийдемо з війни додому. У ворожих країнах, певно, буде багато дзеркал і вішаків, отже, в усякому випадку ні ми, ні пан домовласник не зазнаємо жодної шкоди. Як тільки здобудемо якесь там місто...
— Геть звідси! — страшним голосом ревнув надпоручник. — Я вас колись до польового суду віддам. Ну, чи не найбільший ви кретин у світі? Інша людина, коли б навіть жила тисячу років, не наробила б стільки дурниць, як ви протягом цих кількох тижнів. Гадаю, що й ви це помітили?
— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, помітив. У мене, так би мовити, неабиякий спостережницький талант, але він виявляється аж тоді, коли вже запізно. І вийшло таке, що хоч під землю провалися. Так уже мені, видно, на роду написано, як тому Нехлебі з Неказанки, якого носило до шиночка «В сучому гаї». Він завжди мріяв стати доброчесним і від суботи почати нове життя, але завжди наступного ж дня розповідав: «Прокидаюсь я вранці, браття, дивлюся — лежу на поліцейській лаві».
