Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Вийшовши на вулицю, надпоручник Лукаш почимчикував на Пржикопи, де на розі Панської[128] вулиці мав зустрітися з одною дамою. Його обсіли службові думки. Роздумував, про що має завтра викладати охотникам у школі. Як визначити висоту якоїсь гори? Чому подаємо завжди висоту від рівня моря? Як за висотою над рівнем моря визначити висоту гори від основи? Якого чорта військове міністерство включає такі речі до шкільної програми? Це ж для артилерії, а крім того, є ж карти генерального штабу. Коли ворог буде на височині 312, не буде часу розмірковувати, чому висота горбочка вираховується від рівня моря, або вирахувати висоту цього горбка. Поглянемо на карту й побачимо.

Коли Лукаш саме доходив до Панської вулиці, його думки перервало гостре «Halt!»[129]. Водночас з «гальт» собака спробував вирватися разом з повідком з його рук і з радісним гавканням кинувся до тієї людини, яка гостро сказала «гальт».

Перед надпоручником стояв полковник Краус фон Ціллерґут. Надпоручник Лукаш козирнув і виструнчився перед полковником, виправдуючись, що не помітив його.

Полковник Краус був відомий між офіцерами своєю пристрастю зупиняти.

Вважав, що козиряння — це щось, від чого залежить успіх війни і на чому побудована вся військова сила Австрії. Любив казати: «У козиряння вояк повинен вкладати всю душу». Це був блискучий капральський містицизм.

Наполягав, аби той, хто віддавав честь, козиряв згідно з приписами, до найменших дрібниць, точно і достойно. Підстерігав усіх, хто проходив повз нього: від рядового піхотинця аж до підполковника. Піхотинців, які недбало віддавали честь, ледь-ледь дотикаючись козирка, немов хотіли буркнути: «Здоров!» — він власноручно водив у казарми, щоб їх покарати.

Для нього не мало значення: «Я не бачив».

— Солдат, — казав він, — повинен свого начальника шукати в юрбі і думати лиш про те, як би виконати свої обов’язки, визначені для нього статутом. Вмираючи на полі бою, він і перед смертю повинен козирнути. Хто не вміє козиряти, хто вдає, що не бачить, або козиряє недбало, той у моїх очах — тварюка.

— Пане надпоручник! — грізним голосом сказав полковник Краус. — Молодші офіцери мусять завжди віддавати честь старшим! Цього ще не скасували! А по-друге, відколи пани офіцери звикли ходити з краденими псами на променад? Так, із краденими. Пес, який належить комусь іншому, — крадений пес!

— Цей пес, пане полковнику... — боронився Лукаш.

— Моя власність, пане надпоручник, — жорстко урвав його полковник, — це мій Фокс!

А Фокс і Макс, згадавши свого старого пана, геть вигнав із серця нового і, вирвавшись, стрибав на полковника, виявляючи радість, гідну учня 6-го класу, кохання якого викликало взаємність у серці тієї, що була його ідеалом.

— Ходити з краденими собаками, пане надпоручнику, не личить офіцерській честі! Ви не знали? Офіцер не може купувати пса, не переконавшись, що це не потягне за собою жодних наслідків, — гримів далі полковник Краус і гладив Фокса-Макса, який раптом підло почав гарчати на надпоручника і скалив зуби, немовби полковник наказував йому: «Гиджа, бери його!».

— Пане надпоручнику, — вів далі полковник, — чи дозволено, на вашу думку, їздити на краденому коні? А ви читали об’яви в «Богемії» і «Таґблатті», що в мене пропав стаєнний пінчер? То ви не читали об’яви, яку дав ваш начальник до газет? — Полковник сплеснув руками. — От вам і молоді офіцери! Де ж тут дисципліна? Полковник дає об’яви, а надпоручник їх не читає.

«Ох, коли б я, старий шкарбуне, міг заїхати тобі по макоїдах», — подумав надпоручник Лукаш, дивлячись на бакенбарди полковника, якими той нагадував орангутанга.

— Ходімте зі мною на хвилину, — сказав полковник.

І вони пішли, продовжуючи дуже приємну бесіду.

— На фронті, пане надпоручнику, така справа з вами вдруге не трапиться. Гуляти в тилу з краденими собаками, безумовно, дуже неприємно. Так! До того ж, прогулюватися з псом свого начальника! І це в той час, коли щодня втрачаємо на фронтах сотні офіцерів. А об’яви не вважаємо за потрібне читати. Так я міг би оголошувати сто років, що в мене пропав пес. Двісті років, триста років!

Полковник голосно висякався (це завжди було в нього ознакою великого хвилювання) і сказав:

— Можете прогулюватися далі, — обернувся і відійшов, люто хльоскаючи себе кавалерійським канчуком по полах офіцерської шинелі.

Надпоручник перейшов на другий бік, але ще й там почув: «Halt!» Полковник знову зупинив якогось бідолашного піхотинця-запасного, який саме думав, що там удома поробляє матуся, і не помітив його.

Полковник власноручно потяг піхотинця до казарми, щоб покарати, обзиваючи його морською свинею.

«Що тому Швейкові зробити? — думав надпоручник. — Всю морду йому понівечу, але цього не досить; ремені з нього дерти — і то цьому бовдурові мало».

Незважаючи на призначене побачення з дамою, схвильований надпоручник погнав додому.

«Уб’ю цього довбаного лобуряку!» — сказав він сам собі, сідаючи в трамвай.

***

Бравий вояк Швейк заглибився тим часом у розмову з ординарцем з казарми. Вістовий приніс надпоручникові на підпис якісь папери і тепер чекав на нього.

Швейк частував його кавою, і вони обмінювалися думками про те, що Австрії жаба цицьки дасть. Говорили про це, як про щось самозрозуміле. Це була нескінченна низка висловлювань, кожне слово яких суд напевно кваліфікував би як державну зраду, і обоє гойдалися б на шибениці.

— Наш цісар з цього вже, певне, геть очманів, — заявив Швейк. — Він ніколи не мав глузду й за дурну курку, але ця війна його зовсім уконтропупить.

— Він дурний, — переконливо ствердив той з казарми. — Дурний, як пень. Він, мабуть, і не знає, що вибухнула війна. Чого доброго, йому навіть посоромилися про це сказати. А його підпис на маніфесті до своїх народів просто шахрайство. Видрукували без його відома, бо він уже зовсім не здатний кумекати.

— Йому капець, — доповнив Швейк тоном знавця. — Робить під себе, і годують його, як малу дитину. Днями розповідав один пан у кнайпі, що в нього дві няньки, і тричі на день найясніший цісар хапається за цицьку.

— Коли б то вже Бог дав, — зітхнув вояка з казарми, — аби нам наклали як слід. Хай би вже раз Австрія присіла.

Продовжуючи розмову, Швейк під кінець остаточно засудив Австрію словами:

— Така ідіотична монархія не повинна б і на світі смердіти.

А другий, роблячи