Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Швейк співчутливо кивав головою, а хирлявий реконвалесцент[149], спустивши ліву руку на півметра від землі і підносячи потім три пальці, розповів Швейкові, що має троє малих дітей.

— Nincs ham, nincs ham[150], — вів далі він, намагаючись цим сказати, що вдома не мають, що їсти. З очей у нього покотилися сльози, він витер їх брудним рукавом військової шинелі, на якому була дірка від кулі, що вп’ялася в його тіло за угорського короля.

Не диво, що за такою розвагою у Швейка помаленьку нічого не лишилося від тієї п’ятірки, причому він поволі, але неухильно віддалявся від Чеських Будейовиць, бо з кожною склянкою пива, якою він частував себе і мадяра, Швейк втрачав можливість купити квиток для військових.

Через станцію на Будейовиці пройшов ще один поїзд, а Швейк усе сидів біля столу і слухав, як мадяр повторює своє: «Піф-паф-пуц! Három gyermek, nincs ham, éljen»[151].

Останнє слово промовляв, цокаючись із Швейком.

— Пий, пий, бідо мадярська, — відповідав Швейк, — напивайся, ви б нас так, мабуть, не частували...

Вояк за сусіднім столом розповів, що коли їхній 28-й полк прибув до Сегедіна, мадяри на вулицях, глузуючи з них, піднімали руки вгору.

Це була свята правда, і вояк почувався, мабуть, ображеним. Та згодом це стало звичайним явищем серед чеських вояків. Власне, й мадяри під кінець, коли їм уже перестала подобатися різанина в інтересах угорського короля, робили те ж саме.

Незабаром цей вояк сидів поруч зі Швейком і розповідав, як вони в Сегедіні віддухопелили мадярів і повикидали їх з кількох шинків. Тут він справедливо визнав, що й мадяри вміють добре битися, бо хтось із них так садонув його ножем у спину, що вояка мусили відправити в тил на лікування.

Тепер, коли він повернеться до свого батальйону, капітан, певно, впаяє йому арешт, бо в нього вже не було часу віддячити мадярові за цю рану, аби і той трохи почухався, і в такий спосіб захистити честь усього полку.

— Ihre Dokumenten, фаті токументе? — чемно звернувся до Швейка комендант військового патруля, фельдфебель, якого супроводили четверо вояків з багнетами, — я пачите фас шидіти, не їхати, шидіти і тікі пити, ви денщицьке фухо!

— Немає в мене документів, лебедику! — відповів Швейк, — пан обер-лейтенант Лукаш з Дев’яносто першого полку забрав їх з собою, а я залишився тут на вокзалі.

— Was ist das Wort «лепетику»?[152]— звернувся фельдфебель до одного із своїх солдатів — старого вояка з крайової оборони[153]. Той, мабуть, зумисне робив своєму фельдфебелеві все наперекір, бо, не зморгнувши оком, спокійно відповів:

— Лебедик — це те ж саме, що й гер фельдфебель.

Фельдфебель відновив свою розмову з Швейком:

— Токумент кошний фояк, бес токумент замкнути auf Bahnhofs-Militärkommando, den lausigen Bursch, wie einen tollen Hund[154].

Швейка відвели до військової вокзальної комендатури, де у вартівні сиділи солдати на кшталт того старого вояка з крайової оборони, який так спритно переклав слово «лебедик» на німецьку мову своєму природженому ворогові — фельдфебелеві.

Вартівня була прикрашена літографіями, бо в ті часи військове міністерство розсилало їх по всіх установах, де бували солдати, а також по військових школах і казармах.

Хвацького вояка Швейка привітав малюнок, що зображав, згідно з написом, як чотар[155] Францішек Гаммель і капрали Паульгарт і Бахмаєр з цісарсько-королівського 21-го стрілецького полку закликають вояків битися до останнього. На іншій стіні висів малюнок з написом:

«Чотар Ян Данко з 5-го гонведського гусарського полку досліджує розташування ворожих батарей».

Нижче справа висів плакат «Рідкісні взірці відваги».

Текст до таких плакатів з вигаданими випадками виняткової хоробрості складали в канцеляріях військового міністерства всілякі німецькі журналісти, призвані в армію. Цими плакатами стара пришелепувата Австрія хотіла надихнути вояків. Але ті їх ніколи не читали, а якщо такі виняткові взірці відваги посилали їм на фронт як брошурки, вояки пускали їх на цигарки з люлькового тютюну або й використовували ще доцільніше, згідно з художньою вартістю і самим духом цих дорогоцінних взірців геройства.

Поки фельдфебель ходив шукати якогось офіцера, Швейк тим часом прочитав на плакаті:

Їздовий Йозеф Бонґ

Солдати санітарної частини транспортували тяжкопоранених до підвод, замаскованих у байраку. Навантажені підводи відправлялися на перев'язочний пункт. Росіяни, вислідивши санітарні вози, почали їх обстрілювати гранатами. Кінь їздового Йозефа Бонґа з цісарсько-королівського обозного ескадрону впав убитий осколком гранати. Бонґ бідкався: «Бідний мій сивий. Вже тобі амінь!» Раптом його самого поцілив осколок. Незважаючи на це, Йозеф Бонґ випряг свого коня і відтягнув підводу в безпечніше місце. Потім повернувся за упряжжю вбитого коня. Росіяни не припиняли стрілянини. «Стріляйте, стріляйте, прокляті гаспиди. Я однаково не залишу вам тут упряжі», — бурчав він собі під ніс і спокійно знімав з коня упряж. Нарешті скінчив і поволікся з упряжжю до возів. Санітари почали лаяти Бонґа, чому він так забарився. «Я не хотів лишати там упряжі, вона ж майже нова. Було б її шкода, — подумав я собі. — У нас таких речей не так вже й багато», — виправдовувався відважний солдат, від’їжджаючи на перев’язочний пункт, і лише там сказав, що його поранено. Трохи згодом ротмістр прикрасив його груди срібною медаллю «За відвагу».

Швейк прочитав усе до кінця і, користуючись з того, що фельдфебель не повертався, звернувся до вояків з крайової оборони, які були у вартівні:

— Що не кажи, а це чудовий приклад відваги. Якщо ми всі так робитимемо, то в нашій армії буде сама нова упряж для коней; але якось, коли я ще був у Празі, мені довелося читати в празькій офіційній газеті про ще кращий випадок, що трапився з одним охотником, д-ром Йозефом Войною. Він служив у Галичині в сьомому єгерському полку. Коли справа дійшла до багнетів, куля влучила йому просто в голову. Понесли Войну на перев’язковий пункт, а він як закричить: не дозволю, каже, себе перев’язувати через таку подряпину. І знову поліз зі своєю чотою в атаку, але в цю мить йому відірвало гранатою ногу по кісточку. Войну знову хотіли віднести, але він шкутильгав на передову лінію — спирався на ціпок і відбивався ним від ворогів. Аж ось прилетіла нова граната