Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Поручник недовго зволікав із соломоновим вирішенням важкого питання.

— То хай іде пішки, хай його замкнуть у полку за те, що спізнився. Хто з ним тут буде воловодитись?

— Нічого не вдієш, приятелю, — вийшовши з канцелярії, сказав капрал Паланек Швейкові. — Хочеш не хочеш, а мусиш, братіку, пішки тарабанитись до Будейовиць. У нас у вартівні лежить казенна хлібина, то дамо тобі її на дорогу.

Швейка напоїли чорною кавою і дали йому, крім буханця хліба, ще й папушку солдатського тютюну на дорогу. За півгодини він вийшов темної ночі з Табора, наспівуючи старовинну вояцьку пісню:

Як прийшли ми, гей, до Яромира,

А там ляди ломляться від пива.

Біс його знає, як воно трапилось, але бравий вояк Швейк, замість того щоб іти на південь до Будейовиць, ішов та й ішов прямісінько на захід.

Він ішов битим шляхом, занесеним снігами, загорнувшись від морозу в свою військову шинель, наче останній наполеонівський гренадер, що повертався з походу на Москву. Різниця була тільки в тому, що Швейк весело співав:

Ой, пішов я погуляти

У зелений гай!

А в засніжених лісах у нічній тиші летіло таке відлуння, що аж по селах розґвалтувалися собаки.

Коли Швейкові набридло співати, він сів на купу придорожнього щебеню, запалив люльку і, відпочивши, пішов далі назустріч новим пригодам будейовицького анабазису[158].

ШВЕЙКІВ БУДЕЙОВИЦЬКИЙ АНАБАЗИС

Античний полководець Ксенофонт без карти пройшов усю Малу Азію і побував бозна-де. Стародавні ґоти чинили свої напади також без топографічних знань. Завжди просуватися вперед, пробиратися незнайомими країнами, потрапляти в оточення ворогів, які вичікують на найближчу нагоду, щоб скрутити тобі в’язи, — це і є анабазис.

Але коли в когось була така ж сама мудра голова, як у Ксенофонта або як у тих розбійників різних племен, що прийшли до Європи бозна-звідки — від Каспійського або Азовського морів, той під час походів творив справжні дива.

Римські легіони Цезаря, потрапивши (знов-таки, без жодної карти) аж ген на північ до Галльського моря, вирішили (мовби їм було ще замало тих похідних поневірянь) повертатися до Риму іншою дорогою. І потрапили туди. Мабуть, саме з того часу й говорять, що всі дороги ведуть до Риму.

Так само всі дороги ведуть і до Чеських Будейовиць, у чому бравий вояк Швейк був цілком переконаний, коли замість Будейовицького краю побачив села Мілєвської округи. Однак він, не зупиняючись, ішов далі, бо хіба може якесь там Мілєвське завадити бравому воякові усе ж таки колись дійти до Чеських Будейовиць.

Таким чином, за деякий час Швейк опинився біля Кастова, на захід від Мілєвська. Він уже переспівав усі, які знав, військові пісні про жовнірські походи і перед Квєтовим був змушений почати спочатку:

Гей, коли ми вирушали,

Всі дівчата заридали...

Якась стара бабуся, повертаючись із костелу дорогою, що вела з Квєтова до Вражі і далі на захід, по-християнськи привітала Швейка і зав’язала з ним таку розмову:

— Добрий вечір, жовнірику, чи далеко йдете?

— Йду я, матінко, в полк до Будейовиць, — відповів Швейк, — до цісаря на війноньку.

— Та ви ж ідете не в той бік, жовнірику! — вжахнулася бабуся. — Сюдою ви зроду-віку туди не доберетеся. Ця дорога прямісінько у Клати.

— Я гадаю, — шанобливим тоном відповів Швейк, — що й з Клатів можна дістатися до Будейовиць. Хоч це, правда, добра прогулянка для людини, яка притьмом поспішає до свого полку, аби вчасно прибути на місце і за всі свої старання не мати, боронь Боже, якихось неприємностей.

— У нас теж був один такий шибеник. Звали його Тонічек Машків, — зітхнула бабуся. — Отож він мав їхати до Пільзна, до крайової оборони. Він родич моєї небоги. Поїхав. А за тиждень його вже шукали жандарми, бо не доїхав до полку, а ще за тиждень він з’явився в нас у цивільному одязі і казав, буцімто його пустили додому у відпустку. Тоді староста пішов на жандармський пост, а ті вже його з цієї відпустки і витягли. Вже й листа написав з фронту — поранений, ноги позбувся!

Бабуся співчутливо подивилася на Швейка:

— Почекайте мене ось у тому лісочку, жовнірику. Я винесу вам картопляної юшки, хоч трохи зогрієтесь. Нашу хату звідсіля видно: бачите, ген там, за лісочком, трохи правіше. А через наше село Враж, боронь Боже, не йдіть, бо в нас жандарми, як тії шуліки. Потім з лісочка подайтеся на Мальчин. До Чижової, вояченьку, не заходьте. І там не жандарми, а чисті гицлі: хапають дизинтирів. Ідіть лісом аж до Седльця біля Гораждовиць. Там дуже добрий жандарм: він кожного пропускає через село. А папери хоч якісь маєте?

— Ні, матусю, не маю.

— Тоді й у Седлець не потикайтеся, йдіть ліпше на Радомишль, та дивіться, поспійте туди надвечір, коли всі жандарми вже сидітимуть у корчмі. Там на Долішній вулиці за Флоріянком розшукайте будиночок, такий собі блакитно пофарбований, і спитайте господаря Меліхарка. Це мій брат. Передайте йому поклін від мене, а він уже вам покаже, як потрапити до тих Будейовиць.

Швейк чекав на бабусю більше як півгодини; потім грівся картоплянкою, яку йому принесла бідна старенька в горщику, загорнутому у подушку, щоб не прохолов, а бабуся тим часом дістала з клуночка окраєць хліба і шматок сала, засунула все це Швейкові в кишеню, перехрестила його і сказала, що в неї на тій війні два онуки.

Потім ще раз докладно повторила, якими селами йому йти, а які минати. Під кінець витягла з кишені спідниці крону, щоб, мовляв, Швейк купив собі в Мальчині горілки на дорогу, бо до Радомишля добра миля.

За порадою бабусі, Швейк обминув Чижову і пішов на схід у напрямку Радомишля, гадаючи, що до тих Будейовиць можна дійти з будь-якої частини світу.

З Мальчина Швейк ішов зі старим гармоністом, його він здибав у шинку, де купував собі горілку на ту «добру милю» до Радомишля.

Гармоніст вважав Швейка за дезертира і порадив йому йти разом до Гораждовиць. Він, мовляв, має там заміжню доньку, її чоловік теж дезертир. Гармоніст за