Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
У той час, коли охотник піддавав нищівній критиці умови життя в казармах, полковник Шредер сидів у готелі в товаристві офіцерів і слухав, як поручник Кречман, що повернувся з Сербії з пораненою ногою (йому там корова ногу проштрикнула рогом), розповідав про атаки на сербських позиціях; він стежив за ними з приміщення штабу, до якого його призначили.
— Так ось, значить, повискакували з шанців на лінії двох кілометрів, лізуть уже через дротяні перешкоди і кидаються на ворога. За поясом ручні гранати, маски, гвинтівки навпереваги, готові стріляти, готові кинутись у багнети. Кулі свищуть. Один вояк вистрибує з шанцю і тут же падає, другий падає на кам’яному насипі, висадженому в повітря, третій — за кілька кроків, але їхні товариші, як повінь, женуть із криком «ура» уперед, у хмарах диму і пороху. А ворог стріляє з усіх боків: з окопів, з вирвів, виритих гранатами, і націлюється на нас із кулеметів. Знову падають солдати. Стрілецький рій намагається підібратися до ворожого кулемета. Одні гинуть, але інші вже вирвалися вперед. Ура! Впав офіцер. Вже не чути пострілів з гвинтівок, затівається щось страшне. Знову гине ціла чота, тріскотять ворожі кулемети: «тра-та-та-та...» Впав... Пробачте, я вже далі не можу, я п’яний.
Офіцер з пораненою ногою замовк, сидячи з тупим виглядом у кріслі. Полковник Шредер ласкаво усміхається і слухає, як капітан Спіра, грюкаючи кулаком об стіл, щось без угаву повторює, немовби намагається зчинити сварку.
— Будь ласка, добре подумайте! У нас озброєні улани австрійської крайової оборони, військо австрійської крайової оборони, боснійські єгері, австрійські єгері, австрійські піхотинці, угорські піхотинці, тірольські цісарські стрільці, боснійські піхотинці, угорські гусари, артилеристи, обози саперів, санітарна служба, моряки. Розумієте? А Бельгія! Перший і другий призов до армії становить оперативну частину армії, третій призов виконує службу в тилу... — Капітан Спіра вдарив кулаком по столу. — Крайова оборона несе службу в країні у мирний час.
Один молодий офіцер наполегливо намагався переконати полковника у своїй вояцькій твердості і дуже голосно запевняв свого сусіда:
— Туберкульозних людей треба посилати на фронт, це піде їм на користь, а крім того, хай краще гинуть хворі, ніж здорові.
Полковник посміхався, але зненацька спохмурнів і, звернувшись до майора Венцеля, сказав:
— Дивуюся, що надпоручник Лукаш уникає нашого товариства, — відколи приїхав, ще й разу не був з нами.
— Він креше віршики, — насмішкувато кинув капітан Заґнер. — Щойно приїхав, а вже закохався в жінку інженера Штрайтера. Зустрівся з нею в театрі.
Полковник ще більше спохмурнів:
— Кажуть, нібито він уміє співати куплети?
— Ще в кадетському корпусі розважав усіх куплетами, — відповів капітан Заґнер, — а які анекдоти знає — пальчики оближеш. І чому він не буває з нами — не розумію.
Полковник сумно хитнув головою:
— Немає вже між нами справжньої дружби. Раніше, пам’ятаю, кожен офіцер намагався внести в розвагу щось нове. Пригадую, як один поручник на прізвище Данкель, роздягтись догола, ліг на підлогу, встромив собі в дупу хвіст оселедця і вдавав перед нами русалку. А інший, поручник Шляйснер, умів ворушити вухами й іржати, як жеребець, наслідувати нявчання котів і гудіння джмеля. Пригадую також капітана Скодая. Той завжди, на наше прохання, приводив до клубу дівчат. Це були три сестри, яких він вимуштрував, як собак. Поставить їх на стіл, і вони під такт починають перед нами роздягатись. У нього була маленька диригентська паличка, і, треба визнати, диригент з нього був неперевершений. А що він з ними, бувало, виробляв на отоманці! Якось наказав поставити серед зали ванну з теплою водою, і ми по черзі мусили з тими дівчатами скупатися, а він нас тим часом фотографував.
При цьому спогаді обличчя полковника Шредера розпливлося у блаженній усмішці.
— На що ми тільки не закладалися у тій ванні! — вів далі полковник, огидно прицмокуючи і крутячись на кріслі. — А тепер? Хіба це якась розвага? Навіть нещасний куплетист не з’являється. А молодші офіцери й пити порядно не вміють. Ще нема півночі, а вже за столом, як бачите, п’ятеро п’яних. Були часи, коли ми по два дні висиджували, і що більше пили, то більше були тверезі, хоч безперервно наливалися пивом, вином, лікерами. Нема тепер уже того військового духу. Чортзна-яка тут причина. Жодного дотепу, лише якісь безконечні теревені. Ось послухайте лишень, як там у кінці столу говорять про Америку.
І справді, з пролежного боку долинав чийсь солідний голос:
— Америка не може встрявати у війну. Американці і англійці між собою — як кіт з собакою. Америка до війни не готова.
Полковник Шредер зітхнув:
— Ось вам і базікання офіцерів запасу. Сам дідько їх нам сюди підсунув. Такий ще вчора шкрабав пером десь у банку, можливо, робив кульки і продавав коріння кориці й пасту для черевиків або десь у школі розповідав дітям, що голод виганяє вовків з лісу, а сьогодні вже хоче прирівняти себе до кадрових офіцерів, усе розуміти і до всього пхати носа. А коли і є в нас кадрові офіцери, як, наприклад, надпоручник Лукаш, то такий пан нас уникає.
Полковник Шредер посунув додому геть засмучений. Та вранці настрій у нього зовсім зіпсувався, бо, ще лежачи в ліжку, він знайшов у повідомленнях з фронту одне речення, повторене кілька разів: «Наші війська відійшли на заздалегідь підготовлені позиції». То були славні дні австрійської армії, мов хліб з одної діжі, подібні до днів під Шабацом[223].
Під враженням прочитаного полковник Шредер о десятій годині ранку приступив до виконання церемонії, яку охотник, мабуть, правильно назвав страшним судом.
Швейк з охотником стояли на подвір’ї і чекали полковника. Всі були в зборі: старшини, черговий офіцер, полковий ад’ютант і фельдфебель з полкової канцелярії з матеріалами про винуватців, на яких чекав меч справедливості — полковий рапорт.
Нарешті в супроводі капітана Заґнера з школи однорічних охотників з’явився похмурий, набурмосений полковник, нервово хльоскаючи канчуком по халявах своїх високих чобіт.
Прийнявши рапорт, він у моторошній тиші пройшовся кілька разів повз Швейка і охотника, які рівнялися то направо, то наліво, залежно від того, на якому крилі з’являвся полковник. Рівняння тривало добру хвилину, і вони мало не повикручували собі шиї.
Нарешті, полковник зупинився перед охотником, і той почав рапортувати:
— Однорічний
