Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Швейк підійшов до отця Лаціни, обернув його до стіни і тоном знавця сказав:

— Цей буде хропіти аж до Брука, — і повернувся на своє місце, супроводжуваний розпачливим поглядом нещасного капрала, який спитав:

— Чи не піти мені про це доповісти?

— Про це й не думайте, — сказав охотник. — Ви ж комендант конвою і не смієте відходити від нас ні на крок. А також, згідно з приписами, не маєте права випускати з вагона будь-кого з конвою з донесенням, поки не матимете на його місце заступника. Як бачите, це твердий горішок. Подавати знак стріляниною, аби хтось прийшов, теж не можна — тут нічого не сталося. З другого боку, існує розпорядження, що, крім арештантів і супровідного конвою, в арештантському вагоні не сміє бути хтось чужий. Сторонньому вступ сюди суворо заборонений. Не мудро також було б з вашого боку, коли б ви під час ходу поїзда, щоб замести сліди свого протизаконного вчинку, тихенько викинули б фельдкурата, бо тут же свідки, які бачили, що ви його пустили у вагон, де йому нема чого робити. З цього, пане капрале, вийде не що інше як розжалування.

Капрал збентежено забелькотів, буцімто старшого фельдкурата до вагона ніхто не кликав, а він сам до них пристав; і це, як не бери, все ж таки його начальник.

— Тут начальник лише ви, — твердо підкреслив охотник, а Швейк додав:

— І коли б навіть сам найясніший цісар хотів до нас пристати, то ви не сміли б цього дозволити. Це так, як на варті, коли до такого дурного рекрута підійде черговий офіцер і попросить, аби той йому побіг за цигарками, а черговий ще запитає, який сорт йому купити. За такі справи — тюрма в фортеці.

Капрал несміливо захищався, говорячи, що це ж бо Швейк перший запропонував обер-фельдкуратові їхати з ними.

— Я, пане капрал, можу собі таке дозволити, — відповідав Швейк, — бо ж я пришелепуватий, але від вас ніхто такого не чекав.

— Ви вже давно служите понадстроково? — наче мимохіть запитав капрала охотник.

— Третій рік, тепер мене мають підвищити до чотового.

— На цьому треба поставити хрест, — цинічно сказав охотник. — Я вам кажу, що, крім розжалування, з цього нічого не буде...

— Та воно однаково, — сказав Швейк, — чи загинути в чині старшини, чи звичайним вояком. Хоч правда, розжалуваних, кажуть, пхають на передову лінію.

Старший фельдкурат заворушився.

— Спить! — заявив Швейк, перевіривши, що з фельдкуратом все в належному порядку. — Тепер йому, мабуть, сниться якесь смачне жертовисько. Боюся тільки, щоб він тут нам не напаскудив. Мій фельдкурат Кац, коли впивався, то уві сні не знав, що робить. Одного разу, слухайте...

І Швейк почав оповідати, скільки й чого він зазнав з тим фельдкуратом Отто Кацом, і оповідав так докладно й цікаво, що ніхто навіть і незчувся, як поїзд рушив.

Тільки рев з останніх вагонів перервав Швейкову оповідь. Дванадцята рота, де були самі німці з-під Крумловська і Кашперських гір, дерли горлянки:

Wann ich kumm, wann ich kumm,

Wann ich wieda, wieda kumm[235].

А з іншого вагону хтось у цілковитій зневірі горлав у бік втікаючих Будейовиць:

Und du, mein Schatz,

Bleibst hier.

Holario, holario, hola![236]

Це було таке відчайдушне йодлування[237] і скавуління, що товариші змушені були відтягти його від прочинених дверей телячого вагону.

— Що за бісова мати, — сказав охотник капралові, — до нас ще й досі не з’явилася інспекція. Згідно з розпорядженням, ви повинні були ще на вокзалі доповісти про нас комендантові поїзда, а не піклуватися про якогось п’яного старшого курата.

Нещасний капрал уперто мовчав і похмуро дивився вслід утікаючим телеграфним стовпам.

— Коли подумаю, що про нас нікому не доповіли, — ущипливо продовжував охотник, — і що на найближчій станції до нас напевно прилізе комендант поїзда, в мені аж кипить військова кров. Таж ми немов...

— Цигани, — втрутився Швейк, — або волоцюги. Так, ніби ми боїмося божого світла і не сміємо про себе нікому повідомити, щоб нас не позамикали.

— Окрім того, — сказав охотник, — на основі розпорядження від 21-го листопада 1879 року, при транспортуванні військових арештантів поїздами треба дотримуватися таких приписів: по-перше, арештантський вагон має бути заґратований. Це ясно, як Божий день. Тут цього розпорядження не порушено, бо ми, як бачите, сидимо за солідними ґратами. Значить, з цього боку тут усе гаразд. По-друге, згідно з цісарсько-королівським розпорядженням від дня 21-го листопада 1879 року, в кожному арештантському вагоні має бути вбиральня. Якщо її немає, то вагон повинен бути обладнаний закритою посудиною для вдоволення великих, і малих фізіологічних потреб арештантів і супровідної сторожі. У нас, власне, не можна й говорити про арештантський вагон, де могла би бути вбиральня. Ми просто сидимо в окремому заґратованому купе, ізольовані від усього світу. Та й тієї нещасної посудини тут теж нема...

— Можете це робити з вікна, — розпачливо кинув доведений до краю капрал.

— Забуваєте одне, — сказав Швейк, — жоден арештант не сміє підходити до вікна.

— А ще, по-третє, — вів далі охотник, — тут має бути посудина з питною водою. Ви про це теж не подбали. A propos[238]. Ви знаєте, на якій станції будуть роздавати їжу? Не знаєте? Так я й думав, цим ви також на поцікавились...

— Як бачите, пане капрал, — сказав Швейк, — це не жарт возити арештантів. Про нас треба піклуватися. Ми не якісь там звичайні вояки, які мусять турбуватися самі за себе. Нам треба все принести аж під самий ніс, на це існують приписи і параграфи, і їх кожен мусить дотримуватись, бо інакше не буде ніякого порядку. «Заарештований — це немовля в пелюшках», — казав колись один знайомий гультяйчик. Про нього треба подбати, щоб не простудився, не роззлостився, щоб був вдоволений своєю долею, знав, що йому, бідоласі, не чинять кривди.

До речі, — сказав за хвильку Швейк, приязно дивлячись на капрала, — коли буде одинадцята година, то ви мені, будьте ласкаві, скажіть.

Капрал допитливо глянув на Швейка.

— Ви, мабуть, пане капрал, хотіли