Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Узагалі, — сказав охотник, щулячись під рядном, — усе в армії тхне гнилятиною. Налякані маси не второпали, що і як, і з витріщеними очима ідуть на фронт, а там за їхньою згодою роблять з них кльоцки. Коли в когось із них вціляє куля, він тільки й спроможний прошепотіти: «Мамо...» Нема героїв, а є худоба на заріз, і є різники в генеральних штабах. Але, врешті-решт, усе збунтується. О, тоді завариться гарна каша. Хай живе армія! На добраніч!
Однорічний охотник замовк, потім почав крутитись під рядном і раптом спитав:
— Спите, приятелю?
— Щось не спиться, — відповів Швейк на других нарах, — розмірковую.
— Про що ж ви розмірковуєте, друже?
— Та про цю велику срібну медаль «За відвагу», яку дістав один столяр на прізвище Млічко з Ваврової вулиці на Виноградах. Йому першому з усього полку ще на самому початку війни гранатою відірвало ногу. Столяр одержав безплатно штучну ногу і почав усюди чванитися своєю медаллю. Він, мовляв, перший з найперших калік свого полку. Якось в «Аполлоні» на Виноградах він зчепився з різниками з бойні. Ті так роз’юшилися, що відірвали йому штучну ногу і нею ж тріснули його по голові. Той, хто відірвав ногу, не знав, що вона штучна, і з переляку зомлів. У поліції столярові ту ногу знов прикріпили, але з того часу Млічко розсердився на свою велику срібну медаль «За відвагу» і пішов у ломбард її заставити. Там його й згребли разом з медаллю. І почалися великі неприємності, бо існує якийсь особливий суд честі для військових інвалідів. Цей суд виніс вирок — відібрати у нього медаль, і, крім того, на підставі того самого вироку, у нього забрали й ту нещасну штучну ногу.
— Як це?
— Дуже просто. Одного дня прийшла до нього комісія і повідомила, нібито він не достойний носити штучну ногу, відчепили її в нього та й забрали. Або, — вів далі Швейк, — це теж смішна історія, коли родичі якогось загиблого на війні дістають раптом таку медаль з припискою, що ось їх ущедрюють цією медаллю, хай повісять її кудись на видному місці. На Божетєховій вулиці на Вишеграді один розлючений батько, подумавши, що військові установи глузують з нього, повісив цю медаль у клозеті, а якийсь поліцай, що теж ходив у той клозет, доніс на нього за державну зраду. Ох і довелося тому бідоласі пострибати.
— З цього виходить, — сказав однорічник, — що вся «людська слава плюснула, луснула й пропала». Нещодавно у Відні видали «Записник для однорічного охотника». Там уміщено такий хвилюючий вірш у чеському перекладі:
Упав відважний доброволець,
Він за вітчизну кров пролляв,
І приклад дав усім чудовий,
Як гинути за короля.
Убитого везе гармата,
Летить до неба скорбний спів,
А на мундир геройського солдата
Медаль полковник прикріпив.
Трохи помовчавши, однорічник сказав:
— Мені здається, що наш бойовий дух переводиться на циганський пшик. Отож, милий приятелю, пропоную в нічній пітьмі, у тиші нашої в’язниці заспівати пісню про каноніра Ябурка. Від цього наш бойовий дух підніме хвоста вгору. Але мусимо горлати так, щоб чутно було по всіх закутках Марийських казарм. Тому раджу стати біля дверей.
І за хвилину з тюрми розляглося ревіння, аж у коридорі забряжчали шибки:
При каноні стояв[220]
І фурт-фурт ладу вав,
При каноні стояв
І фурт-фурт ладував!
І фурт-фурт, і фурт-фурт,
І фурт-фурт, і фурт-фурт,
І фурт-фурт, і фурт-фурт,
І фурт-фурт ладував.
Вража куля летіла,
Йому руку відтяла,
Вража куля летіла,
Йому руку відтяла.
А він все ще стояв
І фурт-фурт ладував,
І фурт-фурт, і фурт-фурт
І фурт-фурт ладував...
Гостра куля летіла,
Йому ногу відтяла,
Гостра куля летіла,
Йому ногу відтяла.
А він все ще стояв
І фурт-фурт ладував,
І фурт-фурт, і фурт-фурт
І фурт-фурт ладував...
Вже й у землю його
Закопали давно,
Вже й у землю його
Закопали давно.
А він все ще стояв
І фурт-фурт ладував,
І фурт-фурт, і фурт-фурт
І фурт-фурт ладував!
На подвірʼї залунали кроки і голоси.
— Це наглядач, — сказав однорічник, — а з ним лейтенант Пелікан. Він сьогодні чергує. Це офіцер запасу, мій знайомий з «Чеської бесіди»[221]. В цивільному житті — статист одного страхового товариства. У нього роздобудемо цигарок. Ану, давай затягнемо ще раз.
І вони знову заревли:
При каноні стояв...
Двері відчинилися, і наглядач, підбадьорений присутністю чергового офіцера, розкричався:
— Тут вам не звіринець!
— Пардон, — відповів однорічник, — тут філіал Рудольфініуму[222], концерт на користь ув’язнених. Саме скінчився перший номер програми «Воєнна симфонія».
— Припиніть це, — сказав підпоручник Пелікан з удаваною суворістю. — Надіюся, вам відомо, що о дев’ятій годині ви повинні вже лежати і не галасувати. Ваш концертний номер чути аж на площі.
— Мельдую покірно, пане лейтенанте, — сказав охотник, — ми без належної підготовки, і якщо якась дисгармонія...
— Він таке витіває кожного вечора, — намагався нацькувати офіцера на свого ворога наглядач, — і взагалі, поводиться страшно неінтелігентно.
— Прошу вас, пане лейтенанте, — сказав охотник, — я хотів би поговорити з вами віч-на-віч. Хай наглядач почекає за дверима.
Коли вони залишилися самі, охотник по-приятельському сказав:
— Ану, давай сюди цигарки, Франто. «Спорт»? Теж мені лейтенант! Хіба нічого кращого не маєш? Ну, добре, дякую і за це. Ага, і сірники теж.
— «Спорт», — зневажливо сказав він після відходу підпоручника. — Людина і в біді повинна триматися гідно. Закуріть, приятелю, на добраніч. Завтра нас чекає страшний суд.
Перед сном однорічний охотник не забув заспівати:
Ой у хмарах гори рідні,
А внизу долина,
Вмерло все, що ми любили,
Дівчино єдина.
Відрекомендувавши Швейкові полковника Шредера як нелюда, охотник помилився, бо полковникові Шредерові до певної
