Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Комендант не спромігся ні на що інше, як наказати капралові обернути сплячого на животі фельдкурата на спину, бо ж у цій позиції важко було встановити, хто він такий.
Після довгих зусиль капрал, нарешті, поклав обер-фельдкурата навзнак, причому той прокинувся і, побачивши перед собою офіцера, сказав:
— Eh, servus, Fredy, was gibt’s neues? Abendessen schon fertig?[246]
Потім знову замружив очі і повернувся до стіни.
Доктор Мраз одразу ж упізнав у ньому вчорашнього ненажеру з офіцерського казино, славнозвісного обжирача всіх офіцерських їдалень, і тихо зітхнув.
— За це, — сказав він капралові, — підете до рапорту.
Мраз уже виходив, коли його несподівано затримав Швейк.
— Голошу слухняно, пане лейтенанте, я тут не повинен знаходитись. Я мав арешт лише до одинадцятої години, і саме зараз скінчився мій термін. Мене було заарештовано на три дні, і тепер я вже повинен сидіти з іншими, в телячому вагоні.
Оскільки одинадцята вже давно минула, прошу вас, пане лейтенанте, висадити мене або перевести до телячого вагона, в якому я тепер повинен їхати, або відправити до пана обер-лейтенанта Лукаша.
— Прізвище? — запитав доктор Мраз, заглядаючи знов у свої папери.
— Йозеф Швейк, голошу слухняно, пане лейтенанте.
— Гм, так оце ви і є той уславлений Швейк, — сказав доктор Мраз. — Ви справді повинні були вийти об одинадцятій годині. Але пан надпоручник Лукаш просив мене не випускати вас, аж доки приїдемо до Брука, це, мовляв, безпечніше, бо принаймні по дорозі ви нічого не встругнете.
Після відходу інспекції капрал не міг стриматися від злостивого зауваженння:
— От бачите, Швейку, гівна вам помогло звертатися до вищої інстанції. Коли б я хотів, міг би вам обом добре хвоста накрутити.
— Пане капрал, — відізвався охотник, — кидатися гівном — це більш-менш переконлива аргументація. Але інтелігентна людина не повинна вживати таких слів, навіть коли вона й схвильована або хоче на когось напасти. А щодо тих смішних ваших погроз, неначебто ви спроможні нам хвости накрутити, то якої бісової мами ви цього не зробили? Ви ж, кажете, мали нагоду? Мабуть, тут далася взнаки ваша велика духовна зрілість і надзвичайна делікатність.
— Годі, досить! — аж підскочив капрал. — Я вам обом можу простелити шлях до криміналу. Бачили ми таких!
— А за що, голубе? — невинно спитав охотник.
— Це моя справа, — гороїжився капрал.
— Ваша справа? — сказав, посміхнувшись, охотник. — Вона така ж ваша, як і наша. Це як у картах: моє — твоє. Я скоріше б сказав, що на вас вплинув натяк на те, що підете до рапорту, тому й починаєте гримати на нас, хоч це в приписах навряд чи знайдеться.
— Хами, ось ви хто! — вигукнув капрал, збираючи останні сили, щоб напустити на присутніх страху.
— Я вам щось скажу, пане капрал, — обізвався Швейк. — Я вже стріляний горобець, служив ще перед війною і знаю: лаятися — це стільки й зиску, що писку. Коли я свого часу відбував військову службу, пам’ятаю, був у нас в роті один надстроковий фельдфебель Шрейтер, юшкоїд. Міг уже давно ще капралом іти додому, але в нього, як то кажуть, були не всі вдома. Цей тип чіплявся до нас, мов чорт до сухої верби, приставав до кожного, як гівно до плота: то це йому не так, то те не за приписом. Словом, допікав нам, як тільки міг, і вічно лаявся:
«Ви не солдати, а нічні сторожі». Мене це, нарешті, дійняло до живого, і я пішов на ротний рапорт. «Чого тобі треба?» — питає капітан. «Голошу слухняно, пане капітане, маю скаргу на нашого фельдфебеля Шрейтера. Ми все ж таки солдати його величності, а не нічні сторожі. Ми служимо найяснішому цісареві, а не фрукти стережемо!». «Ач, комаха! — відповів мені капітан. — Геть, щоб і духу твого тут не було!». А я на це: «Насмілююсь просити представити мене до батальйонного рапорту».
При батальйонсрапорті, коли я пояснив полковникові, що ми не нічні сторожі, а цісарські вояки, він наказав замкнути мене на два дні, але я попросив, щоб мене представили до реґіментсрапорту. На полковому рапорті, щойно я виклав свою скаргу, полковник як визвірився на мене — мовляв, я дурень і щоб забирався під три чорти. А я йому на це: «Насмілююсь просити, пане полковнику, представити мене до бригадного рапорту». Цього він злякався і наказав зараз же викликати до канцелярії нашого фельдфебеля Шрейтера, і той мусив перепросити мене перед усіма офіцерами за те слово «сторожі». Потім він наздогнав мене на подвір’ї і заявив, що від сьогодні він лаятись не буде, але доведе мене до гарнізонної тюрми. І хоч я відтоді дуже остерігався, але так і не вберігся. Стояв якось на варті біля цейхгаузу. Кожен вартовий вважав за необхідне щось надряпати на стіні, або малював деякі жіночі потішки, або писав якийсь віршик. А я нічого не міг придумати, то взяв і з нудьги прямісінько під останнім реченням накарлюкав на стіні: «Юшкоїд Шрейтер — костомаха». Фельдфебель одразу ж доніс про це, бо стежив за мною, як рудий собака. Біда хотіла, щоб над тим написом був ще один: «На війну ми не підемо, ми на неї насеремо». А це було в 1912 році, коли ми мали йти на Сербію через консула Прохазку[247]. І мене зараз же відправили до Терезіна до ландґеріхт[248]. Панове з крайового військового суду фотографували, мабуть, разів з п’ятнадцять ту стіну цейхгаузу з усіма її написами і моїм підписом теж. Разів з десять примушували мене написати, щоб перевірити мій почерк: «На війну ми не підемо, ми на неї насеремо». П’ятнадцять разів я мусив писати «Юшкоїд Шрейтер — костомаха». Під кінець приїхав один знавець письма і звелів мені написати: «Це було 29 липня 1897 року, коли Краловий Двур над Лабою пережив страхіття раптового розливу Лаби». «Цього ще не досить, — вирішив військовий слідчий. — Нас цікавить те срання. Продиктуйте йому щось, де багато було б «с» і «р». І надиктували: серб, зруб, свербить, херувим, рубін, чортів
