Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Надпоручник Лукаш. А ви хто такий?

Мікулашек мовчав, наче йому заціпило, а Лукаш підсунув своє крісло, сів перед Мікулашеком і, дивлячись на нього, сказав:

— Швейку, принесіть мені з валізи службовий револьвер.

Поки Швейк копирсався у валізі, Мікулашек мовчав і тільки перелякано дивився на надпоручника. Хоч він у цю хвилину й усвідомлював, що сидить на столі, але його охопив ще більший розпач, бо він своїми ногами дотикався до колін сидячого надпоручника.

— Гей ви, чоловіче, як вас звуть? — гукнув угору до Мікулашека надпоручник.

Але той як води в рот набрав. Пізніше він оповідав, що з раптовим приходом надпоручника дістав якийсь вид паралічу. Хотів зіскочити — і не міг, хотів відповісти — і теж не міг, хотів перестати козиряти, але й цього не зміг.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, — відізвався Швейк, — револьвер не заладований.

— То заладуйте, Швейку.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, у нас нема набоїв, та й кулею буде важкувато збити його зі столу. Дозволю собі зауважити, пане обер-лейтенант, що це Мікулашек, денщик пана майора Венцеля. Він завжди втрачає мову, коли бачить когось із панів офіцерів. Він узагалі соромиться говорити, словом, це таке, як я кажу, жовтодзьобе, заморене посюсяло. Пан майор Венцель наказує йому стояти в коридорі, коли йде кудись до міста, а воно, дитинча, біда нещасна, бродить від денщика до денщика по всій касарні. Бодай би хоч мало причину злякатися, адже воно, власне, нічого поганого й не зробило.

Швейк плюнув, у його голосі і в тому, як він говорив про Мікулашека в середньому роді, відчувалася повна погорда до боягузтва денщика майора Венцеля і його невійськової поведінки.

— Дозвольте, — вів далі Швейк, — я його понюхаю.

Швейк стягнув зі столу Мікулашека, який і далі пришелепувато дивився на надпоручника, поставив його на землю і обнюхав його штани.

— Ще ні, — заявив, — але вже почалося. Може, його викинути?

— Викиньте його, Швейку.

Швейк випровадив тремтячого Мікулашека в коридор, замкнув за собою двері і сказав йому:

— Щоб ти знав, ідіоте, я тобі врятував життя. Коли повернеться пан майор Венцель, щоб я тебе бачив з пляшкою вина у мене. Без жартів. Нишком поцупиш — і квит. Я ж тебе справді вирвав з обіймів смерті. Коли мій обер-лейтенант п’яний — біда. Лиш я один умію його вкоськати — і ніхто інший.

— Я... Я...

— Пердодупа ги, — погордливо кинув йому Швейк, — сиди на порозі й чекай, аж поки прийде твій майор Венцель.

— Це дуже гарно з вашого боку, — привітав Швейка надпоручник Лукаш, — що ви, нарешті, повернулися. Я хочу з вами поговорити. Не виструнчуйтеся так по-дурнуватому переді мною. Сядьте, Швейку, і залиште для себе це ваше «згідно з наказом». Заткніться і уважно слухайте.

— Ви знаєте, де в Кіраліґіді Шопронська вулиця, Sopronyi utcza? Облиште, ради Бога, це ваше «Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я не знаю». Не знаєте, то скажіть: не знаю — і крапка. Напишіть на клаптику паперу: «Sopronyi utcza, № 16». У цьому домі є залізна крамниця. Ви знаєте, що таке залізна крамниця? Herrgott[259], не кажіть «Голошу слухняно». Скажіть — знаю або не знаю. Отже, знаєте, що таке залізна крамниця? Знаєте? Добре! Ця крамниця залізних виробів — власність якогось мадяра Каконя. Знаєте, що таке мадяр? Так, Himmelherrgott[260], знаєте чи не знаєте? Знаєте? Добре. Над крамницею є перший поверх, і він там живе. Ви знаєте про це? Кажете, що не знаєте? Krucifix[261]. Тож я вам кажу, що він там живе. Досить цього? Досить. Добре. Якби вам цього не було досить, я наказав би вас замкнути. Ви записали, що того мадяриська звуть Каконь? Добре. Отже, ви завтра вранці, близько десятої години, підете вниз до міста, знайдете цей будинок, підніметесь нагору, на другий поверх, і віддасте пані Каконь цього листа.

Надпоручник Лукаш розкрив гаманець і, позіхаючи, ткнув Швейкові в руки білий конверт з листом.

— Це, Швейку, справа надзвичайно важлива, — повчав він далі. — Бути обережним ніколи не зашкодить, а тому, як бачите, тут немає адреси. Я цілком покладаюся на вас, що ви віддасте цього листа в повному порядку. Закарбуйте собі, цю даму звуть Етелька. Отже, запишіть собі: «Пані Етелька Каконь». І ще одне: цього листа мусите передати секретно, за всяку ціну, і чекати на відповідь. Що ви маєте чекати на відповідь — про це написано в листі. Маєте якісь запитання?

— А що мені робити, пане обер-лейтенант, коли мені не дадуть відповіді?

— В такому разі нагадаєте, що ви обов’язково повинні дістати відповідь, — пояснив надпоручник і мало не роздер рота, так позіхнув. — А тепер я вже піду спати, бо сьогодні справді натомився. Ми сьогодні потужно випили. Думаю, що кожен після такого вечора і такої ночі був би так само втомлений.

Надпоручник Лукаш спочатку не мав наміру десь затримуватися. Надвечір пішов з табору в місто лише до мадярського театру в Кіраліґіді, де грали якусь мадярську оперетку з гладенькими артисточками-єврейками в головних ролях. Їхньою надзвичайно позитивною прикметою було те, що, танцюючи, вони закидали ноги вгору, причому не мали на собі ані трико, ані трусиків, а для більшого приманювання панів офіцерів голили собі те місце, як татарки, з чого, очевидно, гальорка не мала жодної користі, але тим більшу радість переживали офіцериартилеристи, бо вони сиділи внизу, в партері, і брали з собою до театру артилерійські біноклі, щоб цю красу краще роздивитися.

Надпоручника Лукаша однак не цікавило це забавне свинство, бо взяті напрокат театральні біноклі не були ахроматичні і замість стегон він бачив лише якісь рухливі фіолетові плями.

Під час першого антракту його більше зацікавила одна дама в супроводі панка середніх років. Вона тягла його до гардеробу і торочила, що вони негайно мусять іти додому, бо на такі речі вона не хоче дивитися. Говорила це доволі голосно, по-німецьки, на що її супутник відповідав по-мадярськи: «Так, так, янголко, підемо, я згоден. Це справді несмачне видовисько».

«Es ist ekelhaft»[262], — схвильовано відповідала дама, коли панок допомагав їй одягати