Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Ви б уже, мабуть, наклали повні підштанки, — захищався капрал. — Люлько ви нещасна!
— В бою не один накладе собі в штани, — обізвався хтось із конвоїрів. — Недавно один поранений камрад розповідав нам у Будейовицях, що, коли вони йшли в атаку, він тричі підряд напудив у штани. Вперше, коли лізли з окопів на відкрите місце перед дротяними загородами, потім — коли почали перетинати дроти, а втретє — коли за ними гналися москалі з багнетами і кричали «ура». Тоді вони почали знову тікати до окопів, а з їхнього рою[253] не було жодного, хто б не напустив у штани. А один убитий лежав зверху на бруствері ногами вниз; під час наступу йому шрапнеллю відірвало півголови — наче ножем зрізало. То він в останню мить так обробився, що з його штанів разом з кров’ю стікало по черевиках у траншею, якраз на його власну половину черепа з мозком. Тут, брате, ніхто не знає, де, коли і що з тобою може приключитися.
— А іноді, — підпрягся Швейк, — людині в бою зробиться недобре, щось їй спротивиться. Один хворий з-під Перемишля, який уже був видужав, розповідав у Празі на Погожельці в «Панорамі», як там десь біля фортеці дійшло до штикової атаки.
Навпроти нього з’явився якийсь москаль, хлопець — як гора. Перся на нього з багнетом, а з носа йому висіла білька. Бідолаха як глянув на ту соплю, то йому стало так погано, що мусив піти на перев’язочний пункт. Там встановили, буцімто він хворий на холеру, і відіслали до холерного бараку в Пешті, де він таки насправді заразився холерою.
— Це був звичайний піхотинець чи капрал? — запитав охотник.
— Капрал, — відповів Швейк не зморгнувши.
— Це могло б трапитися і з будь-яким охотником, — збовдуріло зауважив капрал і при цьому з тріумфом глянув на охотника, наче збирався сказати: «Ну?! Скуштував? Що ж ти на це скажеш?»
Але той мовчки ліг на лавку.
Під’їжджали до Відня. Хто не спав, розглядав з вікна дротяні загороди і укріплення біля столиці. Це викликало пригнічений настрій у всьому потязі. Навіть могутній рев, що до цього часу долинав з вагонів, де їхали вівчарі з-під Кашперських гір:
Wann ich kumm, wann ich kumm,
Wann ich wieda, wieda kumm, —
і той тепер затих від неприємного враження колючого дроту, яким був обплутаний Відень.
— Усе в порядку, — сказав Швейк, дивлячись на шанці. — Все так, як і повинно бути. Одне лиш незручно: віденці на прогулянках можуть подерти собі штани. Тут необачного й чорт не вбереже.
— Відень — це взагалі важливе місто, — продовжував він, — подумати лишень, скільки диких тварин у цьому Шенбрунському звіринці. Коли я свого часу був у Відні, я дуже любив ходити туди дивитися на мавп, але коли, бувало, їхала якась персона з цісарського палацу, тоді там крізь військовий кордон нікого не пропускали. Був зі мною один кравець, з десятого району, то його посадили, бо він щосили пхався, щоб поглянути на тих мавп.
— А в палаці ви теж були? — запитав капрал.
— Там чудово, — відповів Швейк. — Я там не був, але мені розказував один, він туди часто заглядав. Найкраще там — це двірська сторожа. Кожен з них, кажуть, мусить мати десь із два метри зросту. А як ідуть у відставку, то буцімто дістають по трафіці[254]. А принцес там — як сміття.
Проїхали якийсь вокзал. За ними линули стихаючі звуки австрійського гімну. Його грав оркестр, очевидно, висланий туди помилково, бо поїзд ще не скоро прибув на той вокзал, де вони, нарешті, зупинилися і де їх очікував обід та урочисті привітання.
Але часи змінилися. Урочисті зустрічі вже не були такі, як на початку війни, коли вояки на кожному вокзалі об’їдалися, а дівчата в ідіотських сукенках з ідіотськими мінами вручали їм безнадійно дурні букети.
Але ще дурнішими були промови тих дам, чиї чоловіки тепер, по війні, удають з себе великих патріотів і республіканців.
Відень привітав їх в особі трьох пань — членів товариства Австрійського Червоного Хреста, двох пань з якогось воєнного товариства віденських пань і дівчат, одного офіційного представника віденського магістрату і представника армії.
На їхніх обличчях було видно втому. Військові ешелони перли вдень і вночі, санітарні вагони з пораненими проїжджали щогодини; на вокзалах з колії на колію перекидали вагони з полоненими, і при цьому мусили бути присутні члени всіх цих корпорацій і товариств. Так тяглося з дня на день, і початкове піднесення перетворилося на позіхання. Кожен, кому випадало на якомусь віденському вокзалі зустрічати ешелони, мав такий самий змучений вигляд, як і ті, що тепер чекали на поїзд із Будейовицьким полком.
З телячих вагонів виглядали вояки з виразом чорної безнадії, мовби їх везли на шибеницю. До вагонів підходили дами і роздавали медівники з цукрованими написами: «Sieg und Rache», «Gott, strafe England», «Der Österreicher hat ein Vaterland. Er liebt’s und hat auch Ursach für’s Vaterland zu kämpfen»[255].
Кашперські вівчарі, як можна було бачити, напихалися медівниками, але вираз безнадійності їх не полишав.
Потім було дано наказ по ротах відправлятися за обідом до розташованих за вокзалом польових кухонь. Там була і офіцерська кухня, куди пішов Швейк виконувати розпорядження старшого фельдкурата, а охотник чекав, поки його нагодують, бо два конвоїри пішли за їжею для всього арештантського вагону.
Швейк сумлінно виконав наказ. Переходячи колію, він побачив надпоручника Лукаша. Той ходив сюди-туди між рейками і чекав, чи не залишиться в офіцерській кухні щось і для нього. Його становище було не вельми приємне, бо тимчасово мав одного денщика з поручником Кіршнером. Той піклувався лише про свого офіцера, а надпоручника Лукаша зовсім саботував.
—
