Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Від гардеробниці Лукаш дістав інформацію, що це подружжя Каконь і що панок має на Шопронській вулиці, № 16 крамницю залізних товарів.
— Вони живуть з панею Етелькою на поверсі над крамницею, — викладала гардеробниця з точністю старих звідниць, — вона німка з Шопроня, а він — мадяр; тут усе перемішалося.
Надпоручник Лукаш теж забрав з гардеробу шинель і пішов до міста, де у великій таверні «Ерцгерцог Альбрехт» зустрівся з кількома офіцерами 91-го полку. Говорив небагато, більше пив, обдумуючи, що саме йому написати цій суворій моральній і гарній дамі, яка йому набагато більше подобалася, ніж усі ті мавпи на сцені, як їх називали інші офіцери.
В дуже доброму гуморі Лукаш зайшов до невеличкої кав’ярні «Біля хреста святого Стефана», заліз до маленької chambre separé[264] і, вигнавши звідти нав’язливу румунку, готову роздягнутися догола і сповнити всі його бажання, замовив чорнило, перо, поштовий папір, пляшку коньяку і після докладних обмірковувань написав листа, що здавався йому найгарнішим з усіх раніше написаних:
«Вельмишановна пані!
Я був учора в міському театрі на тому спектаклі, який Вас обурив. Я стежив очима за Вами протягом усього першого акту, за Вами і за Вашим шановним чоловіком. Як я спостеріг...»
— Ану, всипати йому, — наказав сам собі надпоручник Лукаш. — Яке право має цей суб’єкт на таку розкішну жінку? Таж він подібний на поголеного павіана.
І він написав:
«... Ваш шановний чоловік з неабиякою насолодою дивився на сороміцькі речі, що відбувалися на сцені, тоді як ця п’єса викликала у Вас, шановна пані, протест, бо це ж не було мистецтво, а якийсь обурливий замах на почуття людини».
«Ця панюся має чарівні груденята! — подумав надпоручник Лукаш. — Отож в атаку!»
«Пробачте, шановна пані, що хоч Ви мене й не знаєте, я наважився з Вами говорити так щиро. В житті я бачив багато жінок, але жодна не справила на мене такого враження, як Ви, бо Ваша критика і Ваш погляд цілком узгоджуються з моїми. Я переконаний, що Ваш шановний чоловік — це справжнісінький себелюб, який тягає Вас з собою...»
— Ні, не так, — сказав сам собі надпоручник Лукаш, перекреслив «schleppt mit»[265] і написав:
«...який в своїх інтересах водить Вас, вельмишановна, на театральні вистави, хоч вони відповідають лише його смакам. Люблю щирість, зовсім не хочу вмішуватися у Ваше приватне життя, я бажав би тільки поговорити з Вами приватно про чисте мистецтво...»
«Тут у готелях це незручно, мушу затягнути її до Відня, — подумав надпоручник. — Візьму собі відрядження».
«Тому осмілююсь, вельмишановна пані, попросити Вас зустрітися зі мною, щоб ми без будь-яких поганих намірів познайомилися. Ви, певно, не відмовите тому, кого в найближчому майбутньому чекають важкі воєнні походи і хто, коли Ви ласкаво погодитеся, в шалених битвах леліятиме найгарнішу згадку про душу, яка його зрозуміла так добре, як і він зрозумів її. Ваше рішення буде для мене волею неба, а Ваша відповідь — вирішальною хвилиною в моєму житті». Підписався, випив коньяк, замовив ще одну пляшку, пив чарку за чаркою і, прочитуючи останні рядки, майже після кожного речення ронив сльози.
Була дев’ята година ранку, коли Швейк розбудив надпоручника Лукаша.
— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, що ви проспали службу, а я вже мушу йти з вашим листом до тієї Кіраліґіди. Я вже вас будив о сьомій, потім о пів на восьму, потім о восьмій, коли всі йшли повз хату на вправи, а ви тільки обернулися на другий бік. Пане обер-лейтенант... Гей, пане обер-лейтенант.
Надпоручник Лукаш, щось пробурмотівши, очевидно, хотів обернутися знову на другий бік, але це йому не вдалося, бо Швейк немилосердно тряс його і вигукував: — Пане обер-лейтенант, я йду, як ви наказали, з тим листом до Кіраліґіди.
Надпоручник позіхнув:
— З листом? Ах, з моїм листом. Але це таємниця, розумієте, таємниця між нами. Abtreten!
Надпоручник знову загорнувся у ковдру, з якої його Швейк щойно витяг, і заснув, а Швейк почимчикував до Кіраліґіди.
Знайти Шопронську вулицю, № 16, було б не так важко, якби Швейка випадково не зустрів старий сапер Водічка, прикріплений до «штаєраків»[266], чиї казарми містилися в нижній частині табору. Водічка свого часу мешкав у Празі на Боїшті, а тому при такій зустрічі їм не лишилося нічого іншого, як зайти до кнайпи «Під чорним баранчиком» у Бруку, де обслуговувала відома офіціантка Руженка-чешка. Всі чеські охотники з табору були їй винні гроші.
Останнім часом біля неї грав роль кавалера сапер Водічка. Цей старий пройда вів список маршових рот, які мали покинути табір. Він вчасно обходив усіх охотників-чехів і нагадував їм, щоб вони випадково не зникли, забувши в цьому фронтовому гармидері оплатити свої рахунки.
— Куди, власне, ти націлився? — спитав Водічка, тільки-но вони ковтнули доброго вина.
— Це таємниця, — відповів Швейк, — але тобі, як старому товаришеві, признаюся.
Він розповів йому все якнайдетальніше, і тоді Водічка заявив, що він, старий сапер, не може покинути друга і вони віднесуть листа удвох.
Час минав у приємних спогадах про минуле, і коли вони після дванадцятої години вийшли з «Чорного баранчика», все їм видавалося таким природним і легким. В душі у них зародилась якась одчайдушна відвага, кого і чого їм боятися? Водічка по дорозі до Шопронської вулиці, № 16 увесь час оповідав з великою ненавистю до мадярів, де і коли він з ними бився, або що, коли і де йому перешкодило побитися з ними.
— Одного разу в Пауздорфі, куди ми, сапери, пішли на вино, заварилася каша. Ми зразу ж тарах пляшкою у висячу лампу, і вже тримаємо такого мадярського харцизника за горло. Я, скориставшись з пітьми, хотів шмагонути його ременем по довбешці, а він раптом як закричить: «Тондо, та це я, Пуркрабек, з 16-ої крайової оборони».
Ще трохи, і була б сталася прикра помилка. Але ми добре відплатили тим мадярським паяцам біля Незіберського озера, на яке три тижні тому ходили подивитися. Там у сусідньому селі стоїть кулеметний підрозділ якоїсь гонведської частини, а ми випадково зайшли до корчми, де мадяри, як скажені, танцювали
