Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Я тих драбуг добре запам’ятав, — зазначив Водічка, — якби мені котрийсь із тих гусарів потрапив під руку, я б уже з ним зумів порахуватися. Коли в нас, саперів, чорти вселяться, ми стаємо гірші за диких звірів. Сапери — це тобі не якісь «зелені мухи»[271]. На фронті біля Перемишля був у нас капітан Етцбахер, свиня, якої світ не бачив. Він так нам вимотував кишки своєю муштрою і так до кожного присікувався, що один з нашої роти, Біттерліх — німець, але справді чесна людина — через нього застрелився. Ми тоді змовилися, що як тільки почнуть з російського боку дзижчати кулі, нашому капітанові Етцбахеру більше не жити. І справді, щойно росіяни почали смалити по нас, ми при перестрілці всадили в нього п’ять куль. От живучий був, тварюка, як кіт. Ніяк не хотів здихати, довелося добивати його ще двома пострілами, щоб, бува, чогось не вийшло. Лиш пробурмотів щось, та так смішно, що хоч за боки берись.
Водічка засміявся:
— Це на фронті звичайнісінька річ. Один мій друзяка, він тепер також у нас, розповідав, що колись під Белградом їхня піхотна рота застрелила в бою свого обер-лейтенанта, такого ж самого собаку, який власноруч застрелив під час походу двох вояків, бо ті не могли вже далі йти. То він як побачив, що близиться амінь, зненацька почав свистіти сигнал до відступу. Усі там навколо, як той казав, аж качалися зо сміху.
Так цікаво й повчально розмовляючи, Швейк з Водічкою знайшли, нарешті, крамницю залізних товарів пана Каконя на Sopronyi utcza, № 16.
— Ти краще зачекай тут, — сказав Швейк Водічці біля під’їзду дому. — Я тільки скочу на поверх, віддам листа, почекаю на відповідь і миттю збіжу вниз.
— Залишити тебе самого? — здивувався Водічка. — Погано ти знаєш мадярів. Я тобі про це весь час товкмачу і товкмачу. З ними, брате, обережніше треба. Я його як свисну!
— Слухай, Водічко, — серйозно сказав Швейк, — тут ідеться не про мадяра, а про його панійку. Та ж я тобі, коли ми сиділи з тією чеською офіціанткою, пояснював: я несу листа від свого обер-лейтенанта, і це дуже секретно. Мій обер-лейтенант благав мене, щоб про це жодна жива душа не знала. Навіть та твоя офіціантка потвердила, що воно так і повинно бути, бо це секретна справа. Ніхто, казала, не повинен знати про листування пана обер-лейтенанта з одруженою жінкою. Та й ти ж із цим погоджувався і притакував. Я ж вам виклав усе як на тарілці. Мені треба точно виконати наказ мого обер-лейтенанта, а ти прешся зі мною нагору.
— Ти мене, Швейку, ще не знаєш, — також дуже серйозно відповів старий сапер Водічка. — Я тобі вже казав, що нізащо не залишу тебе самого, і запам’ятай собі раз і назавжди: моє одне слово важливіше за чиїхось сто слів. Коли йдуть двоє, то це завжди безпечніше.
— Запевняю тебе, Водічко, що ні. Ти знаєш, де на Вишеграді Некланова вулиця? Там була майстерня слюсаря Воборніка. То була дуже справедлива людина. Та одного дня, повернувшись додому з пиятики, він привів до себе ночувати ще одного пияцюру. Після того він довго лежав, а його жінка кожного дня, перев’язуючи йому рану на голові, казала: «Бачиш, Тонічку, коли б ви не прийшли удвох, я б тільки погримала і не кидала б тобі гирю в голову». І він сам, коли вже міг говорити, присягався: «Твоя правда, мамо, коли вдруге кудись піду, більше нікого з собою не притягну».
— Ще бракувало, аби якийсь мадяр кидав нам щось у голову, — закукурічився Водічка. — Я його як зловлю за карк і як швиргону вниз по сходах, то полетить, як шрапнель. На ці мадярські пики треба йти тільки напролом. Нема чого з ними панькатися.
— Водічко, та ж ти не так уже й багато пив. Я випив на дві чвертки більше, ніж ти. Ти зваж одне: нам не потрібно ніякої бучі. Я ж за це відповідаю. Тут ідеться про даму.
— То я, Швейку, і цю даму лясну. Мені однаково. Ти старого Водічки ще не знаєш. Одного разу в Забегліцах на «Рожевому острові» одна така мавпа не хтіла йти зі мною танцювати, бо в мене, мовляв, спухла пика. Воно дійсно, пика в мене була трохи опухла, бо я щойно повернувся з танцюльок з Гостіваржа. Але подумай — така образа! І від кого? Від якоїсь фіцьки. «Вельмишановна панунцю, — кажу я. — Щоб не було кривди, нате і вам разочок від мене». Та як зацідив їй у мордяку, то вона аж гепнулася на землю догори ногами, а за нею полетів і стіл з усім начинням, біля якого сиділи її мамуня, татуньо і двоє братів. Та я їх боявся як вовк старої кози. Мені було начхати на цілий «Рожевий острів». Там були знайомі хлопці з Вршовіц, і вони прийшли мені на поміч. Змолотили ми, мабуть, зо п’ять родин з усіма діточками. Галас, либонь, було чути аж до Міхлів. Потім у газетах писали: «У такому-то саду, під час вечірки, влаштованої добродійним товариством якихось там земляків якогось міста...». Отож я й кажу: як мені помогли, так і я завжди, коли запахне смаженим, поможу своєму приятелеві. Роби що хоч, а я від тебе ні на крок. Ти мадярів не знаєш... По стількох роках побачилися, та ще за таких умов, а ти ладен мене від себе відштовхнути?! Ні, такої прикрості ти мені не зробиш.
— Ну, то ходи зі мною, — вирішив Швейк, — але треба поводитися обережно, аби не вскочити у якусь халепу.
— Не журися, приятелю, — тихенько сказав Водічка, коли вони наближалися до сходів. — Я його як лясну... — І ще тихіше додав: — Побачиш, ми з тим чортякою мадярським упораємося раз-два.
І якби хтось був у під’їзді і розумів по-чеськи, то почув би зі сходів гасло, уже голосніше сказане Водічкою: «Ти мадярів не знаєш...». До цього гасла він дійшов у
