Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Ми сіли навпроти них, поклали ремені перед собою на стіл та й кажемо: «Стривайте, драбуги, ми вже вам дамо ляньок». А один з наших, Мейстршик, у якого лапа — мов та Біла Гора, виявив готовність піти потанцювати і в якогось їхнього псюки відібрати дівку з кола. А дівчата ж були з біса гарні, з товстими литками й задками, стегнаті й окаті. А з того, як ті мадярські махімети до них тулилися і ла́пaли їх, було видно, що груди у дівульок повні, тверді, як м’ячики, і ті шибайголовці їм дуже й дуже подобаються. Такі дівуньки на ярмарку не загубляться. Отож наш Мейстршик скочив у коло і хотів відібрати в одного гонведа найгарнішу дівку. Мадяр почав щось шварґоніти по-своєму, а Мейстршик йому з місця як зацідить у пику, то той так і запоров носом у землю. Тоді ми всі як по команді вхопили ремені, обкрутили їх навколо руки, щоб багнети не повилітали[269], стрибнули між гонведів, а я крикнув: «Винний чи невинний, лупцюй усіх підряд!» І все пішло як по маслу, наша взяла. Мадяри почали вистрибувати у вікна, а ми їх ловили за ноги і знову стягали до зали. Хто був не наш, той мався, як битий кіт у мішку. До цього вплутались їхній староста з жандармом, то й вони дістали на церкву господню. Корчмар теж почухався там, де не свербіло, бо почав по-німецьки лаятись, що ми, мовляв, перебаранили всю забаву. Потім ми ще довго полювали на тих, хто хотів від нас у мишачу дірку сховатись. Одного їхнього унтера знайшли в сіні на горищі в якомусь хуторі аж унизу, під селом. Його зрадила дівчина, бо він танцював у корчмі з іншою. Задивилася вона на нашого Мейстршика і пішла з ним угору по дорозі до Кіраліґіди. Там попід лісом стоять сіносушарні. Затягла його на сінник, а потім домагалася від нього п’ять крон, а наш Мейстршик замість цього дав їй по пиці. Він наздогнав нас аж біля самого табору і сказав, що завжди думав, ніби мадярки страх які вогнисті, але та льошка, каже, лежала мов колода і безнастанно щось по-своєму цвенькала.

— Коротко кажучи, мадяри — голота, — закінчив старий сапер Водічка, на що Швейк зауважив:

— Не кожен мадяр винен у тому, що він мадяр.

— Як то не винен? — схвилювався Водічка. — Кожен винен, дурниці говориш. Спробував би ти втрапити в їхні лапи, як це трапилося зі мною в перший день, коли я приїхав на курси. Ще того самого дня з полудня вони зігнали нас, як худобу, до школи, а один якийсь придуркуватий почав креслити і пояснювати нам, що таке бліндажі, як робляться фундаменти і як треба вимірювати. А хто, каже, цього до завтра не намалює, того замкнуть і зв’яжуть. «От бісова мати, — думаю, — та невже ж ти, Водічко, зголосився на фронті на ці курси не для того, щоб викрутитися від фронту, а щоб увечері малювати в зошитах олівчиком, як школярик?» Мене така лють взяла, що аж підкидало, а на того ідіота, який нам усе те викладав, і глянути було гидко. Так би зі злості й потрощив усе на гамуз. Я й на вечірню каву не чекав, а скоріше пішов з табору до Кіраліґіди, і з тієї люті тільки про те й думав, щоб знайти в місті якусь тиху діру, напитися там, зчинити галабурду, затопити комусь у морду і з заспокоєним серцем піти додому. Та що ж, людина стріляє, а Господь кулі направляє. Там, над річкою, десь аж під городами, я справді знайшов такий шиночок, тихий, як капличка, наче створений для бешкету. Приматкобожилися там ще двоє відвідувачів. Говорили по-мадярськи, і це мене ще більше роздрочило. Крім того, я швидше й тяжче впився, ніж думав. У запамороченні навіть не помітив, що поруч є ще один шинок, куди в той час, поки я наливався, прийшло щось із восьмеро гусарів. Вони всі кинулися на мене, коли я тим двом першим затопив по халамигах. Ця гусарська наволоч так, кажу тобі, мене змордувала і так ганяла по всіх городах, що я аж над ранок доплентався додому і зараз же мусив піти в лазарет, де набрехав, нібито я впав у цегельню. Там мене цілий тиждень загортали в мокрі простирадла, щоб спина не гноїлася. Не бажай собі, чоловіче, потрапити до таких гультяїв. Це не люди, а худоба.

— Хто чим воює, той від того й гине, — сказав Швейк, — ти їм не дивуйся, що вони розлютилися, адже мусили через тебе покинути все вино на столі і ганятися за тобою серед ночі. Їм треба було порахувати тобі ребра ще там, у залі, а потім викинути. Воно було б краще і для них, і для тебе, якби віддухопелили тебе біля столу. Я знав у Лібні шинкаря Пароубека. Одного разу в нього впився ялівцівкою якийсь мандрівний дротяр та й почав лаятися: це, каже, помиї, а не горілка, певне, до неї доливають воду... «Коли б я, — каже, — сто років лагодив дротом старі горщики й макітри і на увесь свій заробіток купив би твоєї ялівцівки і випив її всю одним духом, то й тоді міг би піти по шнурі, ще й тебе, Пароубеку, на руках поніс би». А на додачу обізвав того Пароубека крутієм і шащинською шельмою[270]. От тут уже наш Пароубек схопив дротяра, добре обчухрав йому голову його ж мишоловками й дротами і викинув лебедика на вулицю. Та ще й там молотив його жердиною для спускання штор, аж до самої площі Інвалідів. Він так оскаженів, що погнався за ним і далі через площу Інвалідів у Карліні аж догори на Жижків, а звідси через Єврейські печі до Малєщиць, де, нарешті, зламав на ньому жердину і міг уже спокійно вертатися до Лібні. Але в цій люті він забув, що лишив у шинку всю публіку і ті негідники напевно там самі господарюють. У цьому він пересвідчився, коли, врешті, дістався до свого шинку. Штора була папівстягнена, а біля неї стояли двоє добре підхмелених поліцаїв. Недарма ж вони наводили порядок. З усіх напоїв залишилася тільки половина. На вулиці валялися порожні барильця з-під рому, а під прилавками Пароубек знайшов