Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

- Саме ти і відпустив… Владе, - навіть через тканину джинсової курточки відчуваю його дотик. Наче він тримає за душу, прив'язав чимось, набагато міцнішим за ланцюги.

- Помиляєшся, - одне слово, яке обіцяє тортури пекла та рай, можливий лише поряд з ним.

Тільки тепер все інакше, я розумію, що навіть короткі миті щастя – це ілюзія. Крихти, вкрадені у законної дружини. І хто зазіхне на чуже - поплатитися сповна. Але хоч би скільки я переконувала себе – він не мій. Серце не вірить, не хоче слухати.

- Ти все ясно дав зрозуміти. Дякую за допомогу… я піду, – роблю спробу звільнити руку.

- Іди в машину, Ілоно, - холодний наказ.

Він відпускає мене. Можна повернутись і бігти не розбираючи дороги. Він не наздоганятиме. Не затягне силоміць в автомобіль. Не влаштовуватиме цирк у громадському місці. Я все це розумію. І не можу не послухатися. Наказ, який не залишає шансів на порятунок. Голос, змушує беззаперечно підкоритися.

Сідаю в машину. У душі битва дивної радості, бо не відпустив, і люті, що він продовжує грати зі мною.

- Легше стало, переконався, що твій маразм із приводу зрад не підтвердився? – говорю зі злістю, стискаю руки в кулаки.

Хочеться його вколоти, зробити боляче, але я надто недосвідчена щодо відносин, немає в мені стервозності чи хитрості. Не знаю, як уколоти. Намагаюся, дію навмання. Повинні бути у нього слабкі місця, і я їх знайду. Повинна знайти.

- Переконався, - від одного крижаного погляду можна вмить замерзнути, - Що тобі вистачало розуму дотримуватися обережності, - зневажлива усмішка блукає на губах. - Або просто пощастило.

- Пощастило у чому?

- Не підхопити "сюрпризу", - вчепився в мене очима, душу вивертає. Не дає сховатись, відвести погляд.

Хочу дати йому ляпас. Впитися нігтями в ідеально поголені щоки. Нехай потім дружині пояснює, звідки у нього мітки. Перехоплює мою руку. Накриває долонями мій кулак. Розтискає стиснуті пальці, один за одним. Проходить своїм величезним пальцем по моїй долоні. Контраст засмаглої грубуватої шкіри та моєї білої. Його сила та моя ніжність. Ми ідеально доповнювали одне одного. Поєднувалися як дві половинки. Це відчувається згори, те, що дається далеко не всім. Крихка і неймовірно міцна єдність сердець. Те, що не розірвати за бажанням, але можна забруднити брехнею. Втопити в болі та зраді. І все одно зв'язок житиме, щодня буде битися в агонії любовних страждань.

 Він гладить мою долоню, а враження, ніби рука до серця торкається і там зміцнює свою владу. Повітря в автомобілі миттєво розпаляється. Кожен вдих – новий опік у легенях. З ним завжди так, за межею, за лезом, вибух емоцій.

- Підхопити я могла хіба від тебе. Скільки у тебе ще захоплень на боці, га? – намагаюся триматися за свою лють, щоб не розплавитись як віск від його дотиків. – Дружини не шкода? Адже вона так тебе влаштовує… - подумки уявляю, кожне моє слово – новий ляпас.

Жоден м'яз не здригнувся на висіченому з холодного каменю обличчі.

- Тебе це не стосується, - бере мене за потилицю і притягує до себе, так близько, що можу розглянути чорні вугілля в очах, що танцюють свій диявольський танок, - Ти отримаєш рівно стільки, скільки я вважаю за потрібне тобі дати.

- Дай мені свободу ... - Раптом зриваюся, лють змінюється гіркими сльозами, - Ти ж розумієш - попереду глухий кут. Дозволь спробувати жити без твоєї брехні. Навчитися дихати без тебе!

– У мене інші плани, – розтискає сталеву хватку.

- А моя думка тебе не хвилює? Мої почуття? – б'ю його кулаком у плече.

- Ні краплі, Ілоно, - дістає мобільний і відгороджується, немов і немає мене поряд. Залишає по собі лише холод і дикий озноб усередині.

Автомобіль приносить нас до мого будинку. Вислизаю з машини перш, ніж він встигає подати мені руку. Біжу до під'їзду, не озираюсь. Втекти. Сховатись, хоча б за дверима. Викликаю ліфт. Він не їде. Навіть бездушний ліфт з мене знущається. Біжу сходами вгору, а відчуття - мчу, на повній швидкості у напрямку пекла. Не піднімаюся, а падаю, все глибше і глибше занурююсь у його гріховну прірву.

Добігаю до дверей, шукаю ключ. Насилу потрапляю в замкову щілину. За моєю спиною розсуваються стулки ліфта. Немає потреби озиратися, я його впізнаю з подиху, кроків, запаху.

- Що тобі ще треба? – намагаюся швидко прошмигнути у квартиру.

Притримує  двері. Входить. Відтісняючи мене всередину. Знімає піджак.

- Сьогодні я залишусь у тебе.

- Ні! – кричу. - Іди! Я не хочу тебе зараз бачити!

- Мені все одно. Я так вирішив.