Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

- Я не твоя річ, Владе! - Іду за ним на кухню.

Він веде себе як удома. Замовляє доставку. Вибирає мої улюблені страви. Ставить чайник.

- Вчора ти кажеш бридкі речі, а сьогодні ти вирішив залишитися! – спираюся на холодильник, схрещую руки на грудях. – Ніби нічого не сталося.

- Бридкі речі? Я лише був чесний з тобою, Ілоно, - повертається, упирається руками по обидва боки від моєї голови. Нависає наді мною, пронизує холодом очей, спалює близькістю його тіла. - І не дочекався відвертості у відповідь, - проводить вказівним пальцем по моїй щоці. Повільно, наче ріже ножем, оголюючи всі мої почуття.

- Мені подякувати, впасти на коліна від твоєї чесності? Сказати спасибі, що без мого відома зробив мене черговою коханкою? А як вишенька на торті, ти вирішив забрати у мене дитину? - упираюся руками в його живіт. Хочу відштовхнути. Але де мені впоратись із сталевими м'язами, які відчуваються чітко навіть крізь щільний костюм. - І при цьому ти ще хочеш від мене якоїсь відвертості?

- Хочу, - нахиляється ще ближче, майже торкається губ, - Повної, Ілоно.

- Добре ... Влад, - задихаюся, емоції б'ють через край, - Хочеш відверто ... окей! Я зневажаю тебе! Ти лицемір! Брехун! Маніпулятор! Сьогодні ти змусив мене пройти через чергові приниження. Але ти не врахував одного! - Впиваюся пальцями йому у волосся, все ще намагаюся відштовхнути. Від його близькості паморочиться голова, лють поєднується з гострою потребою в ньому.

- Чого ж? - Упирається лобом мені в лоб. Очі в очі. Відчуваю, як б'ється його пульс, шалено, нестримно, і він на диво співзвучний з моїм.

- Обдурена жінка здатна багато на що. Не думав, що «дочка друга» може заговорити. Вона може спалити все навколо, і їй на той момент буде все одно, що розпечені тріски полетять до неї. Розпач, він розкриває жінку з іншого боку. З тієї, про яку вона сама не підозрює.

У мені одночасно два бажання - вчепитися нігтями в це ідеальне обличчя, і зацілувати його до нестями.

- Браво, яка полум’яна промова. Незрівнянна акторська гра, - від його подиху мої губи тремтять. Мимоволі тягнуться до нього. - Дуже зручно прикриватися вигідною правдою, так? Тільки ти спочатку все ж таки подумай, хто більше з нас втратить у влаштованій тобою пожежі? - Його рука накриває моє плече.

- Ти… – хапаю ротом повітря, легені наповнюються гіркуватим ароматом улюбленого зрадника, – Ти… Щось смієш говорити про правду? Не-на-ви- джу, - по літерах вигукую йому в обличчя! Я не віддам тобі дитину! Він мій! Ти не заслуговуєш називатися батьком!

Щоки горять. Мене трясе від гніву. Я на межі істерики, і тільки злість не дає мені розплакатися.

- Ти маєш шанс змінити мою думку. Покажи, що ти можеш стати матір'ю. І, можливо, я перегляну своє рішення.

- Ти що зробиш? – очі застилає кривавий морок. Впиваюсь нігтями йому в шию, - Ким ти себе уявив? Вершитель доль?

У легенях закінчується кисень. Серце стискають сталеві обручі. Як я можу любити цю людину?

- Ти холодний, бездушний монстр, - кричу йому в губи, роздираючи шкіру на шиї до крові.

- Продовжуй, Ілоно не стримуйся, - він посміхається, для нього це лише гра. – Вислови все.

Дзвінкий ляпас розрізає повітря. Замахуюсь ще раз, але Влад перехоплює мою руку, пальці у його крові. Цілує долоню. Піднімає на мене погляд. Від карих очей, як і раніше, віє холодом, але там усередині, десь дуже глибоко, палахкотить полум'я. І я лечу на це полум'я як метелик. Розумію, що згорю… немає сил зупинитись.

- Ненавиджу… - вдаряю іншою рукою його в плече.

- Ще раз повтори, - нависає наді мною, притискає до холодильника. - У тебе це чудово виходить ...

- Ненавиджу... Гад... Зрадник... - а далі світ завмирає, наші губи зливаються у поцілунку.

Всі ті почуття, що палали навколо нас, образи, ненависть, пристрасть, любов, змішалися в такий коктейль, який не підконтрольний ні мені, ні йому.

Ще раз. Один раз. Я торкнуся улюбленого тіла. Потону в його ласках. Розчинюсь у ньому на одну ніч. Я буду докоряти собі, безумовно, пошкодую, але зараз кохання перемагає все, спалює гіркоту образ, руйнує крижаний панцир. Почуття правлять нами, вогонь гніву більше не обпалює, він з'єднує, показуючи, яким може бути кохання, коли серця співають в унісон.