Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

Доля поставила крапку за мене. Знищила сліпу надію, безжально розірвала її. Вона вагітна... А може, у них є ще діти... Я нічого про нього не знаю. Він якось згадував, що його дружина загинула. Я наївно вважала його за вдівця. Все моє життя - це мінне поле, помилка за помилкою. І я продовжую набивати синці, продовжую шматувати свою душу, і не можу перестати любити.

Перед очима кадри їхньої ідилії. Як він переживає за неї? А я… розвага… дівчинка на ніч… Погрався, викинув, забув, кінець. І вона ні в чому не винна, вона така ж закохана дурочка, як я. Ми полюбили лицеміра. На моє місце прийде інша… адже він не зупиниться…

Тільки я більше не можу брати участь у цій трагікомедії. Не вірю собі. Він повернеться, знову торкнеться, зловить у капкан свого погляду, і моя стіна оборони розлетиться вщент. Розумію – люблю, попри все. І в цьому моя слабкість.

Я вила під деревом до глибокої ночі. Проходили люди, сміялися, жартували, ніхто не звернув на мене уваги. Непомітна, нікому не потрібна. Тільки синочку потрібна. Для нього треба жити. Заради нього я мушу врятуватися. Влад прив'язав мене до себе такими ланцюгами, що навіть зараз я не маю жодного поняття, як їх розірвати.

Не можна так любити, втрачаючи себе. Я перетворилася на його тінь. Він живе своїм життям, і там немає місця для мене. Немає почуттів. Нічого немає. Біль токсичною отрутою розливається по тілу, до кісток пробирає, скручує. Залежність. Вона мене загубить. А як без нього? Досі не можу уявити світ без Влада… Як дихати повітрям, не просоченим його ароматом? Як прокидатися вранці, знаючи, що ніколи більше його не побачу?

Дістаю мобільний. Звук я вимкнула давно. Там із десяток смс від Влада. Читаючи, видаляю. І тут же обзиваю себе останніми словами, докоряю за подібні дії. Моя залежність від цієї людини з космічною швидкістю переростає в шаленство. Прості повідомлення, а моє серце вже тремтить як замкнений у клітці метелик.

Також пропущені дзвінки від Олексія. Набираю його. І плачу в трубку. Від пережитого не можу вимовити й слова.

- Що він із тобою зробив? Ти де? Вдома? Чи можна приїхати? – голос у нього схвильований.

Місяць, який тривала наша з Владом агонія, Льоша не приїжджав, тільки дзвонив часто, щоб дізнатися, чи все зі мною добре. Від коментарів утримувався, невпинно повторюючи, що хоче лише щастя для мене.

Задихаючись від розпачу, пояснила, де перебуваю.. Він приїхав дуже швидко. Привіз мене в свою квартиру на околиці міста. Він її знімає разом із двома хлопцями, але зараз ми залишилися наодинці.

І знову все повторюється. Льоша заспокоює та відпоює чаєм. Гладить по голові і шепоче, що все буде гаразд. І я розкриваю йому душу, заливаючись гіркими сльозами.

- Визнаю свою помилку, - каже в розпачі і б'є кулаком по столу.

- Ти про що? – я в такій прострації, що все доходить із запізненням. Перед очима все ще кадри щасливої ​​родини, і під деревом я розтоптана.

- Не можна тобі більше бути з ним. Матеріальні блага, вони потрібні, але він тебе зламає. Ще трохи й уже не вийде тебе зібрати наново, - стає на коліна, бере мене за руку. Стискає сильно, в очах відчай. – Треба їхати… пташка… так далеко… щоб його погані руки до тебе не дотягнулися.

- А як же почекати? Ти сам говорив заради дитини... – ковтаю гіркі сльози.

Не хочу зізнаватись навіть собі, що просто сама думка піти, навіть зараз, викликає у мене напад паніки, змушує кров згортатися у жилах.

- Більше не треба чекати. Досить. За цей місяць я проблеми розрулив. Навіть більше, - бадьоро посміхається, - Все буде в тебе і в малого. До Лондона поїдеш, нове життя почнеш. У мене дружбан там, допоможе облаштуватись, а фінансами я забезпечу, і щомісяця буду підкидати.