Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

Сиджу у літаку. Дивлюсь на хмари, а бачу там його обличчя. Можливо, я обманюю себе, але в мене таке почуття, що йому буде боляче. Не вірю, що не було ніяких почуттів з його боку. Звичайно, не такі сильні, як у мене, але були. У моменти єднання я серцем відчувала щирість.

І батько не заслуговує не знаті правди про свою дитину. Але іншого виходу розірвати це коло я не бачила. Хоч сама б до такого не здогадалася, ідею подав Льоша. Він вважав, Влад, знаючи, що я вагітна буде рити землю. Не через велике кохання, а тому, що зачепила його, не послухалася, втекла. І як результат справді може забрати маленького. А дізнавшись про аборт, він мене зненавидить. В його очах я зробила ганебний вчинок, який неможливо пробачити. Він викреслить мене зі свого життя, знищить спогади про нас.

Почуття провини буде зі мною завжди. Можливо, через роки, коли вщухне напруження, я розповім йому правду. Ні, обов'язково розповім. Він має право знати. Але зараз так буде для нас усіх краще. Нехай дбає про свою вагітну дружину.

Літак приземлився. Привіт, Лондоне. Ніколи не приваблювало це місто. Мене зустрічає похмуре небо та неприємний дрібний дощ. Сирість міста та чорнота у моїй душі – чудова компанія.

На виході бачу табличку зі своїм ім'ям у високого, худого хлопця.

- Ви Андре? – питаю, стискаючи в руках ручку від маленької валізки.

- Можна просто Андрій! - підморгує мені, відкрито посміхається. – А ти у нас красуня Ілона.

Він говорить із невеликим акцентом. Хоча, Льоша розповідав, що він наш земляк. Коли підхожу ближче, розумію, що трохи помилилася, прийнявши його за ровесника друга. Андрієві приблизно тридцять, або трохи більше. Він кароокий шатен, дуже худий, у куточках очей зморшки.

- Спасибі, що зустріли, - бентежусь. Не знаю як поводитися з незнайомим чоловіком. Ще й довкола все чуже, нерідне. Мене охоплює бажання кинутися назад до аеропорту, купити квиток та мчати назад. Зупиняю себе. Я звикну. Обов'язково.

Андрій веде мене до машини. Досить дорога, наскільки можу судити, доглянута. Дорогою розповідає про місто. Він дуже веселий, балакучий, так що до кінця шляху в мене від нього починає боліти голова.

- А звідки ти Льошу знаєш? - Запитую коли ми вже піднімаємося на ліфті. Андрій привіз мене до великої висотки, на вигляд нічим не примітної.

- Навідувався до вашої країни, і вляпався по самі помідори, Олексій мені допоміг. Я тут вже звик до іншого життя, - відчиняє двері, пропускає мене всередину. - Розташовуйся, Ілоно, квартира повністю у твоєму розпорядженні. І не хвилюйся, воно спочатку незвично, а потім Лондон домівкою назвеш. Він тільки на вигляд такий похмурий, а насправді дуже гостинний, - широко посміхається.

Квартира мені подобається. Маленька, затишна, у кремових тонах. Тут є вся необхідна техніка, меблі, чисто. Напевно, коштує вона недешево. Тут же стає соромно, що сіла другу на шию. Потрібно терміново почати заробляти. А то Льоші самому несолодко доводиться, ще й мене утримувати. Це неправильно.

– А з роботою тут як? Чи допоможеш щось знайти? А непогано володію англійською та французькою, можу і офіціанткою працювати. Головне, щоб якнайшвидше влаштуватися.

Поки маю час, треба заробляти і відкладати. Пологи тут, мабуть, взагалі шалені гроші коштують.

- Навіть у голову не бери! – махає рукою. - У твоєму становищі, яка робота! Офіціанткою, додумалася! Ти уявляєш собі навантаження! А якщо з дитиною біда трапиться! Ні, тільки відпочинок та жодних хвилювань!

– Добре не офіціанткою, щось спокійніше, – видаю невпевнено.

- Олексій про все подбав, щоб ти все мала. Від тебе потрібна лише посмішка та гарний настрій! - плескає мене по плечу. - Ну, все облаштовуйся тут. Ось телефон із новою картою, - дістає з кишені досить дорогий мобільний телефон, - Там уже вбито мій номер. Їжа у холодильнику. А я заскочу ввечері, зганяємо в ресторан, побалакаємо.

Він йде, а до мене замість радості повертається дике бажання негайно втекти до рідної землі.