Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

Льоша… він єдиний, на кого можу покластися, так було, скільки себе пам'ятаю. Думаю, навіть якби у мене був рідний брат, він би ніколи не став ближчим. Втім, може він у мене є... хто знає...

Своїх батьків ніколи не знала. Мене новонароджену знайшли у сміттєвому баку. Як мені не раз за разом повторювала вихователька в дитячому будинку: «Зі сміття твоє життя почалося, так і будеш помийною істотою, поки під парканом не помреш!». З нею погоджувалися інші вихователі. Чомусь вони мене недолюблювали всі.

Вихованці  також були з нею солідарні. Скільки себе пам'ятаю, постійно отримувала потиличники, стусани. Глузувати наді мною – це була їх улюблена розвага. Ворона, так мене називали. За довге смоляне волосся, або за ще щось, невідомо. У мене відбирали їжу. Підливали в питво всяку гидоту, обливали волосся клеєм. Знищували одяг, з яким у нас було дуже тяжко. Я постійно запитувала себе: «За що?», досі так и не знайшла відповіді на це питання.

Льошу до нас привели, коли мені було три роки. Він був на два роки старший. Його батьки загинули і хлопчик виявився нікому не потрібен.

Васько, наш негласний лідер, зазвичай тягав мене за волосся. Під задоволений гуркіт дітей. Я плакала і просила мене відпустити. Досі пам'ятаю кожен свій день у дитячому будинку, наче все це відбувалося вчора. Біль не вщух, не пройшов з часом, ці спогади приходять ночами, іноді мучать і вдень.

Рудий худенький хлопчик кинувся на Васька з кулаками та з криками відпустити мене. Олексію тоді розбили носа. Але з того дня мені стало легше жити. Я знайшла друга, з яким ми стали нерозлучними. Ні. Напади не припинилися, і Льоша не міг захистити мене від загальної ненависті, але він розділив її зі мною. Міг би перейти на їхній бік. Міг би забезпечити собі спокійніше життя, але він вибрав дружбу зі мною. Коли трохи підросли, ми разом втікали. Отримували покарання, коли нас шукали. Саме мені Льоша віддавав захований шматок хліба або десь поцуплену шоколадку. Нас об'єднало горе, дві сироти, які нікому не потрібні на цьому світі.

Вже пізніше покинувши горезвісні стіни, ми як і раніше трималися одне одного. Хоч і пішли різними шляхами. Я вступила до інституту. Сама. Вночі не спала, просиджувала весь вільний час у бібліотеках, вигризала зубами знання, і як мені здавалося, свою дорогу до кращого життя.

Льоша вийшов із дитячого будинку на два роки раніше. Відслужив у армії. Цю розлуку нам було найважче перенести. А коли повернувся, його кімнату у гуртожитку, хтось продав від його імені. Щось доводити марно. Хто слухатиме обірванця? Він влаштувався працювати на будівництві, а вдень підробляв вантажником, знімав квартиру з хлопцями. У нього з'явились нові друзі, дівчата. Але він незмінно залишався поряд. Завжди був у курсі мого життя, як і я його.

А потім у мене сталася чергова неприємність. Чому я так дратую людей? Що в мені не так? Ніколи не була хамовитою, не лізла у суперечки. Я хотіла вчитися. Але нажаль…

Я бюджетник, і моє місце, як виявилося, потрібне ще комусь. Його хотіли продати. Я заважала. Почався шантаж. Чи я плачу, чи мене виганяють із університету. Я спочатку намагалася боротися, пішла до ректора. Поскаржилася на несправедливість. Мене звинуватили у наклепі.

Льоша сказав, що треба заплатити. Дати хабар. Мені треба будь-що довчитися. Я продала свою кімнату, маючи намір переселитися до університетського гуртожитку. Адже головне закінчити навчання, а там я неодмінно зароблю. Мені сказали, що проблему вирішено. А потім у моїй сумці знайшли золоті сережки одногрупниці.

На мої слізні благання та запевнення, що я нічого не брала, ніхто не звертав уваги. Я опинилася на узбіччі життя. Сиділа на тротуарі біля дороги і плакала, не маючи жодного поняття, куди йти, як жити далі.

Біля мене загальмувала машина. Навіть не звернула на це уваги. Поки не здригнулася від хриплого голосу, що миттєво огорнув мене, як тепле покривало.

- Чого ревемо? – підвела голову і дивлюся, широко розплющивши очі на солідного чоловіка у військовій формі. Це було кохання з першого погляду і на все життя.