Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

Решту дороги ми їдемо мовчки. Повітря тріщить він напруги. Здається, ще трохи й блискавки розсічуть простір прямо в машині, і бурю вже не зупинити. Він тут, зовсім поруч, тільки руку простягни. Губи все ще пам'ятають його поцілунок, болять, вимагаючи ще. Я залежна від цієї людини. Для мене життєво необхідно навіть просто чути його подих поруч. З останніх сил намагаюся не розплакатися. Занадто свіжі рани, і все ще живе кохання, воно витримує болісні удари і... міцніє. Він так сильно вріс в мене, отруїв мою кров, свідомість, вліз під шкіру.

Все минеться. Час лікує. Адже мені лише дев'ятнадцять – це перше почуття. Все зміниться, я забуду. І відразу розумію - брехня. Ніколи і нічого не зміниться щодо Влада. І скільки б болю і страждань не випало на мою долю, моє божевільне кохання ніколи не зникне. Воно не підконтрольне розуму, логіці. Кохання не пояснити. Не прогнати. Це щось, що дано згори. Те, що я пронесу до кінця своїх днів.

Всередині гіркота. Любов до чужого чоловіка. Він не мій. Я просто пригода. Іграшка. Розвага. Навіть хвороблива правда не здатна змінити мої почуття до нього.

Ми приїжджаємо до клініки. Влад галантно подає мені руку, допомагає вибратися з автомобіля. Інстинктивно стискаю його пальці. Як же добре, відчувати його величезну та сильну долоню. Він має незвичайні руки, довгі пальці, ідеальні доглянуті нігті. В його руках сила, прихована, небезпечна, але при цьому я чудово пам'ятаю, наскільки він може бути ніжним. З ним світ зупиняється, моя реальність вибухає.

Тут же нагадую собі. Він одружений. І після мене, швидше за все, йшов до своєї дружини і замальовував ласками та турботою почуття провини. Зрадницька сльоза все ж таки скочується по щоці. Серце стискається від чергового нападу болю.

Влад дивиться на мене, трохи зсунувши брови. Віє холодом, відчуженням. Не мій... Ніколи не був моїм. Настав час прозріти. Синочок, ось що зараз має мене турбувати.

З першого погляду зрозуміло – клініка дуже дорога. Новомодний дизайн, надзвичайно ввічливий персонал.

- Владиславе Андрійовичу, радий вас бачити! - До нас йде сивий чоловік в окулярах. Розпливається у посмішці.

- Вітаю, Ігоре, - легкий кивок голови. Рукостискання.

- Пройдемо до мене в кабінет, - лікар проводить нас до ліфта.

Піднімаємось на третій поверх, йдемо довжелезним коридором. Чоловіки попереду, я плетусь слідом. Влад розпитує про справи клініки, від його голосу, здається, лікар стає меншим. Сутулиться, опускає плечі і голос такий тоненький, лякливий. Наче одного погляду генерала достатньо, щоб цей Ігор впав навколішки і став цілувати йому руки.

У кабінеті мене садять на м'який диван.

- Потрібне повне обстеження, - Влад показує рукою на мене. – Дівчина вагітна. Мені потрібна детальна картина про її стан.

- А хто в нас ця чарівна мила панночка? – голос лікаря стає нудотно-солодким. Так гидко, що прикушую язик, щоб не підколоти його.

- Дочка приятеля, - відповідає спокійно.

Боляче, як лезом по серцю. Я ще вчора була впевнена, що стану дружиною. А виявляється я «дочка приятеля», своїх розваг ніхто не афішує. У грудях все пече, кислота образ пробирає до кісток.

- Звісно, ​​Владиславе Андрійовичу. Зробимо все і навіть більше, - фальшива посмішка стає ще ширшою.

– І ще необхідно перевірити її на венеричні хвороби, – каже байдуже, як про річ.

А ось зараз я готова провалитися крізь землю. Щоки пече вогнем. Який же сором. Ким він мене виставляє? Продажною жінкою. Невже так справді думає?

Перший порив – висловити все, що я думаю. Нагадати при цьому лікарі, чия це дитина. Я вже піднялася, і потім знову сіла. Влад мене викине. Не вибачить приниження. Розмаже по асфальту. А раптом змусить зробити аборт? Скрутять мене і що я зроблю? Я зараз у його владі. На цей момент. Ні. Не можна так необачно діяти.

Влад лишається в кабінеті. Мене ведуть на обстеження. Наодинці зі мною, Ігор Дмитрович, так він попросив себе називати, кидає на мене сальні погляди. Поводиться ввічливо, але не приховує глузування.

Я проходжу всі принизливі процедури. Слухняно ходжу з кабінету до кабінету. Роблю все автоматично, свідомість повністю затоплює біль.

- Вісім тижнів. Плід розвивається добре. Жодних патологій не бачу, - каже жінка, яка робить мені УЗД. - Вітаю, мамо!

- Так все добре? - Запитую, дивлячись на монітор, який вона розвертає до мене. Нічого там не розумію, але в душі стає так тепло. Ось заради чого варто терпіти будь-які прикрості. Ось хто допоможе мені впоратися з будь-якими негараздами. Плачу від щастя. Не можу намилуватися. Жінка робить для мене знімок, і я так і йду коридором, притиснувши його до грудей. Все ж таки я вдячна Владу за цей подарунок, навіть якщо він і приправлений гіркотою обману. Мій синочок, мій головний чоловік, мій скарб.

Про результати обстеження лікар розмовляв із Владом без мене. Мені зробили чай та залишили одну. Головне з дитиною все добре, її здоров'я понад усе.

- Ходімо, - Влад з'являється на порозі, киває мені і виходить. Я як песик біжу слідом.

– Як результати? Мені тільки сказали, що дитина розвивається добре, - говорю йому у спину. Влад іде так швидко, що не вдається його наздогнати.

- Решта теж гаразд.

Ми виходимо надвір. Він прямує до машини.

- Стривай. Я це… сама доїду... додому... хочу прогулятися... - розумію, що гину з ним. Неможливо, коли він поруч і так далеко. Мені треба подихати повітрям без нього. Хоча б трохи. Інакше моє кохання мене задушить, поневолить остаточно.

- Сідай у машину, - холод у кожній літері.

- Ні…спасибі, - роблю два невпевнені кроки убік.

Миттєво скорочує відстань між нами. Бере мене за руку. Зараз він нагадує кровожерного хижака, дикого, неприборканого.

- Ілоно, хіба я казав, що тебе відпускаю?