Хрещений Батько - Маріо Пьюзо

переїдати. Потім налив чашку кави і знову запалив сигарету. П'ючи каву, думав про свою нещасну доньку. Вона вже ніколи не буде такою, як перше. Вроду її врятували, але в очах у неї застиг вираз переляканого звірятка, і Амеріго несила було дивитися на дочку. Отож вони послали її на якийсь час до Бостона. Час загоїть рани. Бонасера добре знав, що біль і страх — це не смерть, якої вже нічим не поправити. Робота зробила Бонасера оптимістом.

Він допивав каву, як у вітальні задзвонив телефон. Дружина ніколи не підходила до телефону, коли Амеріго був удома, отож він підвівся, допив каву, загасив сигарету і пішов у вітальню. Дорогою вже скинув краватку і розстебнув сорочку, ладнаючись лягти задрімати. Узяв трубку і відповів зі спокійною ввічливістю:

— Алло.

В другого кінця відповіли різким безапеляційним тоном:

— Це Том Хейген. Я дзвоню за дорученням дона Корлеоне.

Амеріго Бонасера відчув, як кава забулькала в нього в шлунку; його наче аж трохи замлоїло. Минуло вже близько року, як він заборгував донові, аби помститися за честь своєї доньки, і за цей час якось поблякла свідомість того, що колись доведеться сплачувати борг. Вигляд отих двох закривавлених пик переповнив його такою глибокою вдячно, що він ладен був зробити для дона що завгодно. Але час підточує вдячність ще швидше, ніж вроду. І тепер Бонасера зробилося зле, як людині, на яку насувалась страшна біда. Він відповів тремтячим голосом:

— Так, я розумію. Я слухаю.

Його вразив крижаний тон консільйорі. Адже Хейген, хоча й не італієць, завжди був привітною людиною. А тепер віг говорив уривчасто й різко:

— Дон свого часу зробив вам послугу. Він не має сумніву, що ви хочете віддячити за неї. Що ви були б раді мати таку нагоду. За годину, не раніше, а може й пізніше, він буде у вашому жалобному закладі і скаже, що треба зробити. Зустріньте його там. Усіх, хто працює у вас, відішліть додому. Щоб не було нікого. Якщо ви не згодні, скажіть зразу, я повідомлю дона Корлеоне. У нього є й інші друзі, що можуть зробити для нього цю послугу. Амеріго Бонасера майже закричав від переляку:

— Як ви тільки могли подумати, що я відмовлю Хрещену Батькові? Звичайно, я зроблю все, що він хоче. Я не забув про свій борг. Я зараз же, в цю мить іду до закладу.

Хейгенів голос трохи пом'якшав, але все одно звучав дивно.

— Дякую, — промовив він, — дон ніколи не сумнівався щодо вас. Це я від себе запитав. Зробіть йому сьогодні послугу і можете коли завгодно прийти до мене, якщо у вас буде якийсь клопіт, я обіцяю вам свою дружбу.

Ці останні слова налякали Бонасера ще дужче. Він перепитав затинаючись.

— Дон сам прийде до мене ввечері?

— Так, — відповів Хейген.

— Значить, дякувати богові, він уже зовсім видужав, сказав Бонасера. Однак у голосі його звучала запитальна інтонація. Хейген хвильку мовчав. Потім відповів ледь чутно: «Так». У трубці клацнуло, і телефон замовк.

Бонасера кинуло в піт. Він пішов до спальні, змінив сорочку й виполоскав рота. Але не став голитися й міняти краватку. Вдягнув ту ж саму, в якій ходив цілий день. Подзвонив до свого закладу й наказав помічникові залишитись з родиною небіжчика в передній залі. А він сам буде зайнятий у робочих приміщеннях. Коли помічник почав розпитувати, Бонасера враз урвав його й звелів роби як сказано. Відтак надягнув піджак від костюма, й дружина, що й досі вечеряла, подивилася на нього здивовано.

— Є робота, — сказав він їй, далі вона не наважила розпитувати, бачачи вираз його обличчя. Бонасера вийшов з дому і пройшов кілька кварталів до похоронного закладу, що стояв осторонь від інших будинків, на величенькій площині, обгородженій з усіх боків білим парканчиком. З вулиці до задньої частини будинку вів неширокий проїзд — якраз такий, щоб могла проїхати машина швидкої допомоги або катафалк. Бонасера відімкнув ворота й залишив їх розчиненими. А потім широкими задніми дверима зайшов до будинку. Йдучи, бачив, як парадним входом до похоронного закладу вже заходили родичі та друзі чергового небіжчика, щоб віддати йому останню шану.

Багато років тому, коли Бонасера викупив цей заклад у давнішнього господаря, що вже збирався відійти від справ. Перед будинком був ґанок з десяти сходинок, по яких мусили підніматися клієнти, щоб пройти у жалобну залу. Однак через це бували прикрі випадки. Старі й недужі, що прагнули віддати шану померлим, хоч плач, не могли зійти по тих сходах, отже, попередній хазяїн піднімав їх на вантажному ліфті — невеликій металевій платформі, прилаштованій знадвору поруч будинку. Цей ліфт був призначений для домовин і трупів. Він зразу спускався в підвал, а там, під будинком, пересувався й піднімався нагору вже в залі, де ставили труну з небіжчиком, отож старі та каліки піднімалися на цій платформі з підвалу просто до труни, а здорові жалобники мусили відсовувати свої чорні стільці, щоб звільнити місце, де розкривалася підлога і виходив нагору ліфт. А потім, віддавши останню шану покійникові, старі чи скалічені родичі й друзі тим самим шляхом крізь вкриту лаком підлогу добувалися на вулицю.

Бонасера таке розв'язання проблеми здалось скнаристим. Отож він, не пошкодувавши грошей, прибудував парадний вхід, викинув ґанок, і тепер до дверей вів похилий хід. Але ліфт, звісно, залишався, він і надалі використовувався для домовин і покійників.

В задній частині будинку, відокремленій від зали, де виставлялась труна, і від приймальних кімнат масивними звуконепроникними дверима, містилась його маленька контора, кімната для бальзамування трупів, комора для трун і надійно замкнена комірчина, де зберігалися хімікати і знаряддя його фаху. Бонасера зайшов до контори, сів за стіл і запалив сигарету «Кемел», хоча вкрай рідко палив у цьому приміщенні. Тут він і залишився чекати дона Корлеоне.

Чекав у страшному відчаї. У нього не було ані найменшого щодо характеру послуг, яких жадали від нього. Вже рік, як «родина» Корлеоне вела війну проти інших «родин» нью-йоркської мафії, і в газетах часто з’являлися повідомлення про різанину між ними. З обох боків уколошкали вже не одного й не двох. І ось тепер «родина» Корлеоне вбила когось дуже значного й хотіла, щоб труп зник безслідно. А хіба є кращий шлях,