Хрещений Батько - Маріо Пьюзо

Сонні. — І я знайду розв'язку. А ти провадь переговори й роби все інше, що я тобі наказав. Відновімо операції, а там побачимо, що буде. У Клеменци й Тессіо досить солдатів, ми можемо виставити стільки озброєних людей, скільки всі п'ять «родин» заразом. Заляжемо на матраци, коли треба буде.

Витіснити «диких» негрів з грального бізнесу в Гарлемі було неважко. Домовилися з поліцією, і вона взялась до діла з особливою старанністю, бо на той час у негрів ще не було можливості підкуповувати великих чинів поліції чи значних політичних діячів, які б гарантували недоторканність їхніх операцій. Це головним чином пояснювалось расовими забобонами. Проте Гарлем увесь час вважався найменшою проблемою, і тут легкого успіху й сподівалися.

П'ять «родин» завдали несподіваного удару. Було вбито двох впливових лідерів профспілки швейників, які працювали на «родину» Корлеоне. А потім лихварів і букмекерів «родини» Корлеоне відшили від гавані. Місцеві профспілки портовиків цілком підпали під вплив п'яти «родин». Букмекери «родини» Корлеоне по цілому місту чули погрози і пропозиції перейти на службу до п’яти «родин». По-звірячому зарізали найбільшого «банкіра» підпільної лотереї в Гарлемі — давнього друга й союзника «родини» Корлеоне. Все було ясно як божий день. Сонні наказав своїм капореджіме залягти на матраци.

У Нью-Йорку обладнали дві квартири, поклали на підлогу матраци для бійців, поставили холодильник для їжі, зробили запас зброї та набоїв. Одна квартира призначалася для Клеменци, друга — для Тессіо. До всіх букмекерів «родини» приставили загони охоронців. Але в Гарлемі їхні заклади попали до рук ворога, і тепер з цим нічого не можна було вдіяти. Війна потребувала великих грошей, а прибутків майже не було. Минуло ще кілька місяців, і стало зрозуміло, що «родина» Корлеоне переоцінила свої сили.

Що ж, для цього були свої причини: поки дон слабував і не міг брати участі в справах, значна частина політичної підтримки була нейтралізована. Крім того, десять мирних років вельми підточили бойові якості обох капореджіме — і Клеменци, й Тессіо. Клеменца ще був чудовий виконавець і розпорядник, проте вже не мав енергії й молодечої завзятості, щоб керувати воєнними операціями. Тессіо з роками став спокійний, не похваткий, йому бракувало належної жорстокості. Том Хейген, попри всі його здібності, просто-напросто не був підготовлений до виконання ролі консільйорі «воєнних» часів. Його найбільшою вадою було не сицилійське походження.

Сонні Корлеоне бачив усі ці хиби у готовності «родини» Корлеоне до воєнних дій, але був неспроможний усунути їх. Не будучи доном, він не міг переміщати капореджіме й консільйорі. Та й сам факт відставки ще більше б ускладнив становище, бо міг би спонукати невдоволених до зради. Спочатку Сонні намагався просто виграти час, поки одужає дон, але мірою того, як від нього відреклися «банкіри» і вороги тероризували його букмекерів, становище «родини» ставало чимраз не надійнішим. Отож він вирішив огризнутися.

Але йому хотілося поцілити ворогові в саме серце. Він думав одним блискучим тактичним маневром знищити ватажків усіх п'яти «родин». З цією метою виробив складну систему спостереження за ними. Але через тиждень після цього ворожі ватажки й собі хутенько пішли у підпілля, їх ніхто не бачив на людях.

Війна між п'ятьма «родинами» й імперією Корлеоне зайшла в безвихідь.

Розділ 18

Амеріго Бонасера жив за кілька кварталів від свого похоронного закладу на вулиці Малбері і тому завжди приходив додому на вечерю. А пізно ввечері знову повертався до закладу, демонструючи своє співчуття клієнтам — рідним й близьким, що прибули віддати останню шану мерцям, які лежали в його жалобній залі.

Бонасера завжди ображався на жарти з приводу його професії та деяких непривабливих її сторін, що, зрештою, були не головними. Звісно, жоден з його друзів, чи з членів родини, чи з сусідів не припускався до таких жартів. Будь-який фах заслуговував на повагу у людей, які протягом століть добували собі хліб у поті чола.

Тепер, сівши вечеряти разом із дружиною в їхньому, виставленому дорогими меблями помешканні, з позолоченими статуетками непорочної діви Марії та запаленими свічками у свічниках із червоного скла на буфеті, Бонасера запалив сигарету «Кемел» і випив чарку американського віскі, щоб відігнати втому. Жінка поставила на стіл тарілки з гарячою юшкою. Тепер вони жили самі: Амеріго відіслав доньку до Бостона, до тітки по матері, хай вона там оговтується від жахливої пригоди, забуде тих двох негідників, що їх так провчив дон Корлеоне. Сьорбаючи юшку, жінка спитала:

— Знову підеш на роботу?

Амеріго ствердно кивнув головою. Дружина поважала його роботу, але зовсім не розуміла її. Вона не розуміла, що технічний бік справи важив найменше. Як і більшість людей, вона вважала, що її чоловікові платять гроші за його вміння надавати трупові у домовині такого вигляду, що він лежав як живий. Що правда, то правда, тут він був неперевершеним майстром. Але ще важливіша, ще необхідніша була його присутність під час прощання осиротілої родини, родичів і друзів з дорогим небіжчиком. У ті хвилини вони потребували Амеріго.

Він був наче представником смерті на землі. Його обличчя завжди лишалося поважне й тверде, хоча й лагідне, голос не дрижав, хоч лунав тихо, на найнижчому регістрі, і Бонасера був головною дійовою особою в жалобній церемонії. Він міг заспокоїти тих, хто надміру побивався, міг угамувати неповажних дітей, якщо батькам не вистачало духу на те. У своїх співчуттях він ніколи не здавався нав'язливим, його присутність завжди була доречна. Родина, що хоч раз скористалася послугами Бонасера, спроваджуючи ближнього на той світ, вдавалася до нього знову й знову, і ще ніколи не залишив Бонасера самотнім свого клієнта в жахливий останній вечір, що той мав пробути на землі.

Звичайно Амеріго дозволяв собі трохи подрімати після вечері. Потім умивався, голився ще раз, щедро напудрював синяве підборіддя. Завжди виполіскував рота. З повагою перевдягався у все чисте, надягав на себе білу лискучу сорочку, чорну краватку, свіжо випрасуваний темний костюм, чорні шкарпетки, взував чорні черевики. І все ж таки загалом його постать набувала вигляду не похмурого, а швидше заспокійливого. Він фарбував волосся в чорний колір — річ нечувана для італійця його походження і віку; проте робилося це не з марнолюбства. Просто чуб уже був таки добре шпакуватий, а така масть, на думку Бонасера не пасувала до його фаху.

Коли він упорав юшку, дружина поставила перед ним невеликий біфштекс і трохи зеленого шпинату, политого золотавою олією. Він не любив