Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Вероніка

Минуло пів року

Довгожданий стукіт дарує полегшення. За одну мить долаю відстань від вікна до дверей і ловлю на собі погляд Аліси. Вона підтискає губи, стримуючись, щоб не висловити своє невдоволення сьогоднішнім заходом.

— Я думала, ти не прийдеш, — видихаю полегшено.

— Це щось змінило б? — питає роздратовано. — Не бідно живеш, — заходить й зачиняє за собою двері. — Красуня, — поправляє моє волосся.

— Ти теж ефектна, — відмічаю, що вона дуже вдало підібрала образ.

— У мене траур, — натякає на колір своєї сукні. — Я ніколи не зрозумію продажу душі заради бізнесу, але не звинувачую, ти живеш своє життя. В моєму теж повно халеп, — проходить й сідає на ліжко.

— Там вже всі зібралися? — питаю похнюплено.

— Таке відчуття, наче дають безплатні харчі, тільки народ в дорогих лахах. П’ють, сміються, чекають, коли молоду дівчину принесуть в жертву. Ти на матір схожа, я одразу це зрозуміла. Вона довго до мене придивлялася, поки я стримувалася, щоб не заржати з її зачіски. Навіщо на голові привабливої жінки начісують такий сарай?

— Спитай щось легше, — збираюся сісти біля неї.

— Куди? — осмикує мене за руку. — Пожмакаєш. Кавалер не прийме і не дасть кредит. Тоді все розвалиться, але ти будеш щасливою. Це ж недопустимо, ти цього не хочеш.

— Алісо… — все одно сідаю поряд, — не дави, мені і так гидко. Ніби це не я.

— А це не ти. Справжня ти вилазила через вікно і летіла з цього клятого місця в пошуках свободи.

— Якби ти тільки знала, як я шкодую… — шепочу, стримуючи сльози.

— Про що саме? Що тікала, чи що зараз приносиш себе в жертву? — запитує суворо.

— Про все, — знизую плечима. — В грудях порожнеча, на голову давить відчуття провини, а єдине бажання… Зникнути.

— Якщо ти зараз скажеш, що хочеш все скасувати і піти, я витягну тебе через вікно, чи виведу через двері і дам в пику кожному, хто захоче завадити. Але ти не скажеш. Ти дуже відповідальна людина і любляча донька. А ще ображена і зраджена жінка. І саме останнє штовхає тебе на цей крок. Ти нищиш себе, щоб не думати про нього. Та ця жертва не допоможе.

— Аліс, — не втримую сльозу.

— Не допоможе, як би тобі цього не хотілося. Ти кохатимеш його, поки не з’явиться інше почуття. І до Гліба його точно не буде. Доведеться ненавидіти не тільки бандита, а й себе, бо не пробачиш собі такого «радісного» — показує пальцями лапки, — нового життя.

— Я це знаю, — зітхаю.

— Але не можеш вчинити інакше, бо треба подбати про всіх, окрім себе. О, — підіймає догори вказівного пальця, коли в двері стукають, — мабуть, кат прийшов.

Встає й відчиняє двері. На порозі усміхнена Христина, а мені замість усмішки хочеться гучно зітхнути, а краще заплакати, бо клубок пече в горлі.

— Перенесла весілля, відпочила на островах, схудла і жодного слова не сказала подрузі, — видає з претензією, зупинившись навпроти мене. — Такого чоловіка змусила чекати.

— Маринованим буде смачніший, — озивається Аліса. Вона, як охоронець, моєї хиткої психіки.

— Христю, це Аліса.

— То ви разом їздили? І мене не погукала, — стріляє в мене докором. — Класно, мабуть, відпочили?

— Ідеально, — відповідає Аліса. — Такий курорт, що аж дах зносило іноді. Все включено. Досі відійти не можемо, д-у-у-у-же сподобалося.

— Там тебе гукали, наречений зачекався, — ніяк не реагує на слова Аліси.

— Добре, зараз прийду. Хочу хвильку побути наодинці.

— До такого нареченого летіти треба, а не гальмувати, — Христя виходить.

Аліса затримується перед відчиненими дверима. Мовчить. Чекає. Уявляю, як кажу їй, що не хочу тут залишатися. Ми сідаємо в авто і їдемо будь-куди, аби тільки далі звідси. Живемо в якісь маленькій квартирці без умов і відчуваємо себе щасливими… Та я мовчу, кусаючи вуста, а Аліса тихо йде, зачинивши за собою двері.

Вимкнувши світло, підходжу до вікна. Ніколи б не обрала березень для заручин. Холодно, сіро, безрадісно. Я думала пів року, але жодного варіанту не знайшла. Бізнес валиться, висить на тоненькій волосині. Кредит теж завис, бо Гліб чекав моєї відповіді. Аліса правильно каже, це шантаж, але я мусила погодитися. Він навіть обіцяв не казати всього батькові, щоб зайвий раз не нервувати його. Турботливий шантажист. Маніпулятор. Однак мені не було в кого просити про допомогу, тому сьогодні ми заручимося. Гліб справді дав час і нічого від мене не вимагає. У нас навіть поцілунків не було. Я знаю, що йому потрібна частина бізнесу, а мені — фінансова допомога від його родини. Знову заручниця і знову ніхто не питає, як я себе через це почуваю.

Морально виснажена…

Мені навіть не нервово, коли виходжу з кімнати. Байдуже хто і що подумає. Люди й так пліткують, що між нами були негаразди, бо замість весілля зараз ми заручаємося. Гліб убезпечує себе від можливого скандалу, якщо я знову втечу, а у мене буде ще пів року, щоб відтягнути момент остаточної втрати себе.

Опинившись у вітальні, потрапляю під погляди присутніх. Захоплені. Мене роздивляються, як дорогу ляльку на вітрині. І ніхто, окрім Аліси, не знає, що в цей момент я зраджую своїм мріям.

Все відбувається швидко і геть нецікаво. Мені на палець надягається шикарна каблучка. Я роблю ковток дорогого шампанського, не відчуваючи смаку. Губ торкається короткий поцілунок Гліба і дуже голосно та дратівливо звучать оплески присутніх. Лише Аліса сумна, і це говорить, що не всім людям на світі на мене байдуже. Далі нудні розмови та безглузді побажання вічного кохання. За годину аж голова починає гудіти від нещирості та заздрості навколо. Бачу, що Аліса вийшла, тому поспішаю за нею.

— Вже йдеш? — питання звучить з розпачем. Мені завжди здається, що без неї я не витримаю. Боюся залишитися сама.

— Я й так довго на це дивилася.

— Зневажаєш мене?

— Не розумію, — дивиться у вічі, — а ще жалію. І, якщо чесно, безмежно шокована від дій твоїх батьків.